Щодня у світі втікають з дому тисячі дітей різного віку. Такі дані міжнародної статистики. У країнах Європи вони навіть утворюють підліткові банди й займаються грабежами, проституцією, убивствами. Причини втечі з домівки здебільшого соціально­економічні – безробітні батьки, скорочення зарплат і соцвиплат у тат і мам тощо.

В англійській мові для юних шукачів пригод навіть існує спеціальний термін: runaway train – «поїзд­утікач». Це діти, психологічно майже не контрольовані, діють під впливом імпульсу. Шлях багатьох юних бродяжок звичайно починається із транспортних вузлів: річкових пристаней, автостанцій і залізничних вокзалів.

І в Україні діти втікають із неблагополучних родин у пошуках їжі або захоплені романтикою далеких доріг. Розповісти про стан справ на окремо взятій ділянці погодилася начальник відділення кримінальної міліції у справах дітей на Одеській залізниці, капітан міліції Юлія Рахуба:

– Таке явище, як соціальне сирітство, останніми роками набуло широкого поширення в країні. Погіршили проблему масові виїзди батьків на заробітки за кордон, їх тривала відсутність. У цьому разі діти залишаються під доглядом опікунів, найчастіше – дідуся й бабусі. Деякі з них зловживають алкоголем. Та й взагалі людям похилого віку складно встежити за непосидами.

Із сіл та селищ юні втікачі (а це здебільшого хлопчики, дівчата практично не тікають із дому) тягнуться у великі районні або обласні центри – до Одеси, Херсона, Миколаєва, – веде далі Ю. Рахуба. – Романтика подорожей іноді захоплює й дітей із цілком забезпечених родин. Вони просто рушають кататися в електричках, і міліція знаходить їх у найближчі 3 – 7 днів після втечі. Наприклад, один десятирічний хлопчик з Одеси у пошуках свого тата сів на поїзд, але вже в Котовську його виявили співробітники лінійного відділу міліції й повернули додому.

Ті, хто освоїв «вільне» життя, займаються на залізниці, як правило, злодійством. Діти молодшого віку скручують гайки з рейок, почастішали випадки хуліганства. Підлітки кидають у вікна поїздів камені й шматки арматури, розбивають семафори. Старші хлопці, переважно учні профтехучилищ, які непогано розбираються в техніці, легко розкривають вагони, крадуть прилади й навіть рейки.

– Так що ж потрібно робити, щоб дитина не перетворилася на втікача?

– Особливу увагу слід приділяти дітям у школі: саме там повною мірою розкриваються їхні артистичні таланти, фізичні можливості й, звичайно ж, злочинні нахили, – говорить Юлія Рахуба. – Потрібно придумати дитині якесь заняття, поки за нас цього не зробила вулиця, направити її енергію у потрібне русло і роз’яснити, що із законом жартувати не можна. І починати якомога раніше, поки дітям ще все цікаво.

До речі, кілька років тому співробітники міліції знайшли на «Привозі» п’ятнадцятирічного хлопця, який працював на ринку. Там же він харчувався і ночував. Виявилося, що в Кривому Розі на хлопця подали в розшук, коли йому було десять років. Тобто п’ять років підліток був відданий сам собі. До свого затримання поставився по­філософськи, мовляв, я все одно втечу, коли захочу.

Що стосується соціальної адаптації затриманих, то тут схема проста. Дітей, у яких немає родини, спочатку направляють до притулку на 2­3 місяці. Звідти їх розподіляють у школи­інтернати. Важливо відзначити, що таких дітей стає менше. Торік на Одеській залізниці було затримано 162 бродяг, а цього року – 112, жебраків виявили 6, а торік їх було в 4 рази більше – 24. Звичайно, у цьому велика заслуга соціальних служб, психологів, викладачів. Фахівці, не згущаючи барв, розповідають дітям реальні історії про їхніх трагічно загиблих однолітків, про дітей, які досі перебувають у розшуку, і про тих, хто, скоріш за все, вже ніколи не повернеться додому.

Робочий день Юлії найчастіше ненормований. Та і як втиснути в межі робочого часу всі турботи щодо пошуку тих, хто втік з дому й змусив страждати рідних і близьких? Замислімся, що в наших силах зробити для того, щоб «поїздів­-утікачів» на наших полустанках і вокзалах стало якнайменше.