18 грудня 1990 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародну конвенцію про захист прав усіх трудящих­мігрантів та членів їхніх сімей. Через десять років почали відзначати Міжнародний день мігранта.

Як живеться мігрантам у нашій країні? Спробуємо відповісти на це запитання на прикладі історії молодого афганця з екзотичним іменем Хаджи Мрзагуль Рахулла.

Народився Рахулла в Кабулі (Афганістан). У своїй невеликій, як він говорить, родині став восьмою дитиною.

Оскільки обставини в країні були вкрай нестабільні, батьки відправили його отримувати вищу освіту до старшого брата, той двадцять п’ять років тому виїхав до України, де й замав сім’ю.

У свої 24 роки юнак навчається в Одеському національному медичному університеті, він асистент хірурга, вчитель, підприємець та лідер молодіжного крила Афганської громади. Він знає сім мов, активно займається спортом та декількома видами східних єдиноборств. Бентежиться, коли перераховують усі його знання та уміння. Посміхаючись, зізнається, що любить український борщ та індійські фільми.

– Рахулло, скажіть, як прийняла Вас Україна?

– Гостинно. Але я приїхав сюди, не знаючи мови, країни, звичаїв. З перших днів перебування мені стало зрозуміло – легко не буде. Я почав вивчати мову, успішно вступив до медуніверситету.

– Сучасні молоді люди обирають і інші професії. Чому віддали перевагу медицині?

– Мій батько мріяв, щоб хтось із його синів став лікарем. Мама хотіла, щоб вивчили напам’ять Коран. Я пишаюся тим, що поєднав у собі ці два побажання батьків. Адже вивчити Коран – це високий релігійний рівень, з яким не кожен правовірний може впоратися.

– Найбільша Ваша пристрасть?

– Кардіохірургія. Є такий вислів: медицина – це серце науки. Я хочу рятувати людей.

Ще на другому курсі влаштувався до міської лікарні. Починав з помічника медсестри, потім допомагав лікареві, став першим асистентом у хірургічному відділенні. Пропрацював там півтора року. У нашій групі навчаються представники тринадцяти національностей. Моло­ді люди з Китаю, Судану, Ізраїлю, Сирії, Вірменії, Росії та інших країн також бажають навчатися та працювати на благо країни, у якій живуть.

– Наскільки мені відомо, Ви навчаєте дітей.

– Так, у мене вісімдесят учнів у шести класах в недільній школі при Афганській громаді. У вихідні дні викладаю культуру та релігію. Одержую безліч задоволення від спілкування із дітьми. Діти, які тут народилися, повинні знати свої афганські корені, традиції. Усі мої учні вже вміють читати Коран.

– Вам колись заважало те, що Ви – афганець?

– Ніколи! Розумієте, афганці, які приїздять до України, роблять це не за власної забаганки. Просто на батьківщині неможливо ні жити, ні навчатися, ні працювати. Ми вдячні за те, що не почуваємося чужими в Україні.

– Ви вже багато чого досягли. Але у Вас, напевно, є мрія.

– Дуже хочу відкрити лінгвістичний центр для дітей. У ньому будуть вивчати мови не лише наші діти, але й усі, хто виявить бажання.

P.S. Деяким представникам одеської молоді варто поміркувати над тим, що вони живуть, по суті, у тепличних умовах і при тому навчаються так­сяк, мріють про легкий заробіток. То ж нехай подивляться на тих, хто змушений щодня доводити, що корисний та спроможний у чужій країні, і безмежно вдячний навіть за цю можливість.