Минулого тижня у приміщенні демонстраційної зали Одеської кіностудії відбулася перша зустріч Одеського народного університету.

При вході молоді люди роздавали анкету, яка запрошувала відповісти на кілька запитань. Зокрема: чи сподобались орга­нізація, спілкування та запропонована тема, що найбільше припало до душі, пропонувалося висловити свої зауваження та пропозиції для майбутніх зустрічей.

А цю, найпершу, відкрив кандидат історичних наук, доцент Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Олександр Музичко. Молодий науковець, зокрема, сказав:

— Це місце освячене українською традицією. Тут працювали люди, котрі уславили Україну в світі: Олександр Довженко, Юрій Яновський, інші видатні мистці. Будь-яка подія має ґрунтуватися на певних традиціях. Традицію українських університетів тут можна вести від Одеської «Просвіти» 1905 року. У 1917-у було засновано Одеський народний університет, у якому брали активну участь українські науковці, мистці… Потім традиція була брутально обірвана. На зламі 1980 — 1990-х років були спроби, і досить вдалі, відновлення народного університету на базі ОНУ ім. І.І. Мечникова... Для чого ми це робимо? Нині переживаємо час випробувань: для української мови, української культури, української пам’яті… Нерідко нас трохи таки надурюють, говорячи про начебто українське, національне, яке насправді таким не є. Наш університет має своїм гаслом: воля народу — воля людини. Це двоєдине завдання: йдеться про волю як свободу і волю — необорне прагнення до чогось. А саме цього українцям дуже невистачає.

Благословення владики Якова, митрополита Одесько-Балтської єпархії Україн­ської православної церкви Київського патріархату, передав присутнім о. Василь. А далі сказав:

— Бути українцем в Одесі не є легко. Легко бути ним на Західній Україні, в Канаді… А ви кажіть «Я — українець» в Одесі, з гордістю кажіть. Сьогодні хочеться тут побажати гарного початку і найкращого розвитку Українському народному університету. І щоби ця справа привела до зростання духовності, до поширення українського патріотизму.

Як і годиться, прозвучала молитва за успіх.

Відтак уже до кінця вечора сценою заволоділи письменники та видавці з Києва брати Капранови — Дмитро і Віталій. Вони розповідали про новий роман «Щоденник моєї секретарки», про те, як створюють свої книжки, про віртуальний простір, у якому багато працюють як публіцисти, наспівували собі під супровід гітари та гармоніки. І все це — з характерними саме для них перетвореннями чогось серйозного в гумор і навпаки. Але дуже серйозно, коли йшлося про речі фундаментальні, філософські, зокрема переповідаючи спогади свого дідуся — колишнього радянського політв’язня.

Глядачі — а в залі було багато молоді — зустріли виступ дуже прихильно, часто аплодували. У багатьох в руках були книжки братів Капранових, щойно куплені у фойє: вже названий роман, збірки віршів, ознайомчі видання про Івана Мазепу, Степана Бандеру (на знімку), інші твори… Ціна — поміркована, невисока, бо від видавництва братів Капранових «Зелений пес».

— Що треба зробити, щоби українська література процвітала? — запитали наприкінці знані автори. І самі ж відповіли у притаманній їм напівсерйозній манері:

— Купувати українські книжки.

І вже зовсім наостанок завважили багато спільного між Одесою та Києвом. Наголосивши: Україна починається з Одеси.

Дуже б хотілося, щоби це було дійсно так, щоб чужоземець, прибувши сюди із-за морів-океанів, одразу побачив, що він таки в Україні. Але: нам усім треба мати волю до цього.