Останнім часом стараннями теперішньої влади наше розніжене під щедрим сонцем місто стало не на жарт мілітаризованим. Біля входу до парку Перемоги з’явилися якісь страховинні гармати, високо майорить кривавий червоний прапор. А з десятків величезних реклам стріляють в очі слова «Мы вернули правду истории». Та невже? Скільки з’явилося глибоких наукових досліджень, а народу продовжують забивати мізки скам’янілими міфами, що нині звуться «правдой истории». Одне слово, брехня зодяглася правдою.

Ще зі шкільних підручників добре пам’ятаємо, що під час війни визволення Києва було приурочене до чергової річниці Жовтневої революції. Саме у «красный день календаря» треба було прозвітувати — і край. Знайшлися сміливці, котрі пробували переконувати маршала Жукова, що це неможливо, що нема необхідних засобів для форсування Дніпра. І що відповів уславлений полководець? «По хохлам пройдете. Больше утопим, меньше надо будет вывозить в Сибирь».

І таки вивезли немало. Визволили від рідної землі…

Для мене, як і для України в цілому, всі є окупантами: що німці, що москалі. Але німці вивозили молодих, працездатних після перевірки медкомісією. Звідти ті люди повертались зазвичай здоровими, розповідали, що були на рівних з господарями. Знаю подружжя, яке там у Німеччині й побралося: він — з Львівщини, вона — з Полтавщини. Їх родини залишалися на місці, отримували листи.

А що «визволителі» робили з нами? Забирали всіх — старих і малих, руйнували господарство, аби не зосталося й сліду. Мене з мамою і сестрою вивели з хати восени 1947 року. Вже сніжок порошив. (Підгір’я, Сколівський район, Львівська область). Нас завезли в Омськ. Наступну партію — в Іркутськ. Тих, що ще залишалися, переселили ближче — у Сталінську область. Так тоді називалася Донеччина.

Дехто з читачів при цьому скаже: але ж фашисти розстрілювали. Це так. У німецьких таборах загинуло багато українців. Зокрема і два брати Бандери. Сам Степан Бандера вижив, після війни жив з родиною у Німеччині. Але у радянської розвідки завжди були довгі руки. Героя України вистежили і вбили. Як багатьох інших патріотів.

Тепер «регіонали» всіляко оббріхують тих, хто боровся за волю своєї землі. Кричать, сподіваються на те, що ми, старші, хто пам’ятає, відійдемо, тоді все стане їхнім: нікому буде заперечити брехню, засудити злі дії. Та хіба можна забути, як у сибірську землю пішла наша мама, як, повернувшись після десяти років неволі, ми з сестрою поневірялися по чужих кутках, не маючи де притулитися?

І все ж пережите горе не мине безслідно, розповіді про нього передаватимуться старшим поколінням молодшому. Тому чесні серця завжди зуміють відрізнити брехню від правди.