Розгортаю останнє червневе число газети «Региональный вестник», і бачу на третій сторінці (втім, як і на решті) фотозображення голови облдержадміністрації Едуарда Матвійчука, а поруч — великими літерами радісне повідомлення: «Пляжи останутся свободными!» Що ж, веселися, гуляй, народе, плавай, засмагай на чорноморських просторах! Хіба ж можна не вірити такому високому начальнику?

Можна, і навіть треба! Але...

Побувавши нещодавно на одеському пляжі «Дельфін», побачила берег, розділений на дві частини — велику (мабуть, десь гектар) і меншу. Половина меншої заставлена шезлонгами, інша — вільна. Отут на піщаному квадратику й тиснуться один до одного відвідувачі «Дельфіна». Трішки їх є на тапчанах. Але небагато.

Далі розглядаю гектарну частину пляжу. Вся вона щільнісінько заставлена рядами білих тапчанів-шезлонгів. Ще й пластикові столики біля кожного. Розпал сезону, суботній полудень, а людей на неозорому полі невеличка групка. Запитую одного з тамтешньої обслуги, що це за чудасія, скільки ж там коштує «полежати».

— Ось ці ближчі ряди — по п’ятдесят, біля води — по сімдесят гривень, — відповідає той, і починає пояснювати, скільки доларів коштує шезлонг, парасолька, матрац та інше пляжне начиння. За кожен предмет, мабуть, окрема плата. Тяжко зітхнувши, я замріяно зауважила:

— А чи не можна так, як раніше?

— Как? — уточнив пляжний служитель.

— Ну, коли все і для всіх було вільно.

— Низ-зя! — миттю заперечив він.

Певно, що «ніззя»: окупація є окупація, без агресивного насильницького сервісу тепер ніяк не можна. Хоч на дошці біля входу перелік послуг закінчується рядком «Вход на пляж бесплатный», та спробуй примоститися поміж тими лежаками. Виженуть — аж захурчить за тобою.

Хіба таке тільки на «Дельфіні»? Погляньте, як розперезалися орендарі пляжів в Аркадії. Тут всуціль підмостки з білими шатрами. Пани вже навіть у морі не купаються. Тільки — в басейні. З пивом та кальяном.

А малоімущий люд, як місцевий, так і приїжджий, — увесь у «резерваціях», на невеличких п’ятачках вільного піску. Однак і ці місця дедалі більше відвойовують поставлені впритул один до одного лежаки. Тож навіть «резервації» звужуються до неймовірного.

Це вам наочна ілюстрація до «губернаторського»: «Пляжи останутся свободными». Так і спадає на думку старий анекдот, що закінчується словами: «Говорите и вы». Той, хто ще не навідувався на морський берег, може, й повірить такій агітці.

Але я навіть не про це. Мене вражає дурноголовий бізнес підприємців, котрі намагаються побільше заробити під час пляжного сезону. Хоч і відомо: більше продаси — більше заробиш, у наших горе-бізнесменів, вочевидь, своя економіка. Ну навіщо їм напружуватися, обслуговуючи десятки людей, якщо з одного можна здерти за десятьох?

У результаті окуповані пляжі стоять пусткою. Мій співрозмовник з пляжної обслуги безлюддя на території, де працює, прокоментував так: «Вон там по 25 топчаны почти не берут, а у нас...» Тямить чоловік. Однак над ним є якісь хазяї, котрі вперто утримують високі ціни. Цікаво, що у підсумку мають?

У подібній ситуації вже кілька років перебуває канатна дорога у Відраді. П’ять гривень її власникам було мало, десять — також. Намалювали на цінниках п’ятнадцять. Скільки ж це треба родині з трьох-чотирьох осіб, аби хоча б угору піднятися? Багато. Вниз можна й пішки.

Таким чином день у день витрачається дорогоцінна енергія, щоб ганяти сюди-туди порожні вагончики. Чи ж розумний господар так чинитиме? Нізащо. А наші сидять, немов собака на сіні. Заробляють чи ні — хтозна? Зате тисячі відпочивальників змушені товктися один у одного на голові, відвойовуючи пляжний простір.