Здавен повелася і не припиняється нині холуйська звичка будування «потьомкінських дєрєвєнь». Не розуміють чинуші як ото, керуючи певною «територією», треба щодень служити людям і державі (бо ж — держслужбовці), а не прогинатися перед приїздом вищепосадженої персони і не влаштовувати показушних зустрічей. Спадають на думку рядки з «Біля парадного під’їзду» Миколи Некрасова, де в торжественні дні «ціле місто з холопським недугом» під’їжджає до заповітних вельможих дверей. От і у нас ціле місто (чи, точніше, посадовці) з «холопським недугом» прогинаються перед столичними прибульцями…

Недавній приїзд в Одесу президента Віктора Януковича (як і попередні) викликав справжній переполох: вулиці підмітали і латали, стовбури дерев і бетонні стовпи двірники білили вапном, свіжою фарбою окреслювали роздільні смуги на дорогах, баки для сміття ховали десь углиб дворів... За маршрутом, яким потім промчала кавалькада дорогих авто, – сотні вітальних недешевих білбордів. Та все від Партії регіонів. Та все російською мовою. Аякже! Одеські владні легіонери (чи, може, регіонери?) першими ж бігли поперед паротяга у прийнятті антиконституційного закону про регіональну російську мову. Великі транспортні затори-«пробки» заважали городянам вчасно добратися до місця призначення. А ще ж – ліс «синьо-білих» прапорів в аеропорту, біля будівлі обласної влади, скрізь, де робив зупинку ясновельможний почет.

Втім, у всьому цьому штучно створеному хаосі є певні плюси. Одеські вулиці, зокрема Генерала Петрова, Космонавтів та інші, якими проліг маршрут очільника держави, набули охайного вигляду.

Ну а президент... Президент завжди щось відкриває. Та спілкуючись з українським народом на українській землі Віктор Федорович і в Одесі, і в Біляївському районі спілкувався винятково російською мовою. А що ж державна мова, рідна, до речі, для багатьох з тих, перед ким він виступав? На державну на Одещині, схоже, накладено табу. Послуговуватися прийнято мовою тільки однієї з національних меншин, що населяють наш край.

Згадую дитинство. Коли хтось приїжджав з міста й починав вихвалятися своїм «городським» перевтіленням в «што да как», моя тітка Параска з села Концеба Савранського району казала: «У нас в оселі пахне духмяним хлібом і звучить дзюркотливим струмочком соковита українська мова, а какають за хатою в очеретяній убиральні чи в бузині...» Сільським хлопчиком з дитячого сиротинця доля закинула мене до Одеси. Тут я вивчився, маю вже 56 років трудового стажу, вважаю себе одеситом, люблю рідне місто, ціную російську, але дорожча – материнська мова, українська.

Хочу щоб наша Україна і наше місто оновлювалися зовні й духовно, а оті окозамилювальні сцени одержимих «холопським недугом» краще бачити в театрах абсурду...

м. Одеса.