Кілька днів тому кореспондент «ОВ» став свідком обурливого випадку на тролейбусній зупинці по вулиці Богдана Хмельницького в місті Одесі, розташованій поруч із так званою Єврейською лікарнею.

Господар встановленого на тролейбусній зупинці торговельного кіоску проганяв бездомну бабусю, яка розташувалася на лаві поруч із його будкою. Він скидав її скромне майно – поліетиленові пакетики з речами та їжею просто на мокрий від дощу, брудний тротуар. Продукти та предмети, що висипалися, відкидав ногою якнайдалі. Бабуся покірливо намагалася збирати їх, але вони знову розсипалися вже з кульків, що прорвалися. А чоловік продовжував футболити її речі, викрикуючи лайливі слова та погрози…

За усім цим, не втручаючись, мовчки спостерігали люди, які очікували тролейбус. І лише одна перехожа зупинилася і спробувала урезонити хулігана. Мабуть, власник торговельної точки уявив себе також і господарем зупинки. Він був роз–дратований сусідством з бездомною бабусею, яка, як він вважав, заважала його «бізнесу»…

– Ви зі своєю матір’ю теж так поводитеся? – запитала одеситка, що вступилася за жінку похилого віку, але у відповідь почула лише шквал образ.

Щоправда, агресія та нахабність «крутого» бізнесмена миттєво вщухли щойно він почув, що викликано наряд міліції.

Працівники ППС приїхали досить швидко, але «герой» на той час уже встиг втекти. Люди умовили міліціонерів не полишати бабусю на вулиці…

Треба сказати, що спочатку працівники Хмельницького відділу міліції Малиновського району, куди завезли бездомну, особливого інтересу до долі літньої жінки не проявили. Якоюсь мірою їх можна зрозуміти. Роботи в них і своєї вистачає, а тут ще треба було ламати голову: куди прилаштувати бабусю.

Тиха та мовчазна бабуся, уже перебуваючи в коридорі райвідділу міліції, на мої розпитування раптом абсолютно чітко промовила:

– Я – Лапіна Надія Іванівна. Мені 75 років. Сорок років прожила із чоловіком по вулиці Мельницькій, а коли він помер, родичі продали квартиру без моєї згоди, мене переселили до племінниці. Звідти я пішла. На вулиці понад місяць…

У той час, коли Надія Іванівна мені розповідала про себе, її почув і опер–уповноважений карного розшуку Костянтин Ратушняк, який проходив повз нас:

– Надіє Іванівно, де ж Ви були увесь цей час? Ми ж Вас шукаємо! – звернувся він до бабусі.

Як виявилося, ще в перших числах вересня жінка похилого віку пішла з дому і не повернулася. Родичі звернулися до міліції.

Як пояснив К. Ратушняк, Надія Іванівна вже не вперше йде з дому. Але раніше вона поверталася сама.

Незабаром за нею приїхали її родичі…

– А часто Вам доводиться розшукувати стареньких, які загубилися? – запитую у молодого оперуповноваженого.

– У літню пору досить часто, взимку, на щастя, це відбувається набагато рідше… Трапляється, що літня людина, наприклад, говорить, що їде додому, маючи на увазі те місце, де жила ще в дитинстві. При цьому вона може зібрати свої речі і вирушити, як кажуть, світ за очі. Бувало, що деяких знаходили в інших містах. У нас був випадок, коли жінка сказала, що їде до морського порту зустрічати сина з рейсу, а сама поїхала до Києва… Звичайно, коли старенькі ходять добре знайомим маршрутом, вони не губляться. Але, опинившись в іншому районі, або тим більше в іншому місті, годинами, а то й цілодобово бродять мовчки, ні до кого не звертаючись по допомогу.

Незважаючи на щасливе закінчення, ця історія все ж таки залишила гіркуватий осад…

Адже скільки подібних до Надії Лапіної людей, самотніх або покинутих своїми дітьми, родичами, забутих і нікому не потрібних сьогодні опинилися на вулиці? І повз них щодня проходять тисячі співгромадян. Хтось заради заспокоєння власної совісті подає їм гривню, хтось байдуже проходить повз них. А є й такі, як власник кіоска – прога–няють, ображають, б’ють, а часом і вбивають…

Про дітей суспільство ще якось піклується. Але ж стареньким потрібно не менше уваги і турботи, ніж малюкам. І, напевно, неправильно, вимагати цієї уваги лише від чиновників. Не буває поганої влади та доброго громадянського суспільства або навпаки. Усе взаємозалежно. Тому, можливо, слід кожному з нас змінювати своє ставлення до того, що відбувається поруч із нами? Можливо, насамперед, потрібно перестати бути байдужими, не проходити повз тих, хто потребує допомоги, ставитися до них із співчуттям, а не гидливо відвертатися. І тоді можна буде вимагати і від чиновників відповідного ставлення.