Маю мудрого, небагатослівного сусіда. Та ось уведення закону про двомовність навіть його розговорило. Розповів він мені епізод із його життя піввікової давнини.

Народився й виріс мій знайомий в українському селі, у нашому Березівському районі. Випало йому на долю пройти фронтами Великої Вітчизняної. Після перемоги над Німеччиною, а за нею і Японією, поїхав служивий у відпустку. Вийшов в Одесі з поїзда та й вирішив провідати тітку, що жила там. Розповідаючи про окупацію, вона тоді показала племінникові досить цікаву довідку, що була оформлена двома мовами: російською (мовою окупованої території СРСР) та румунською (мовою окупантів). Як відомо, в 1942 — 1944 роках при владі у місті були румуни і їхню мову одесити досить швидко опанували у життєво необхідних обсягах. Усілякі документи, оформлені двома мовами, як і ота довідка, такому процесу добре сприяли. Отож розповів мені сусід про той випадок та й питає: «А як гадаєш, якщо за два роки ті, що називають себе корінними одеситами, вивчили румунську, то чи могли вони вивчити українську за двісті років?». Я відповів, що всі вони давно вже і добре її розуміють. «То навіщо ж їм нові печатки з двома мовами?» — примружився лукаво сусід.

Воно і справді так. Теперішні «корінні одесити», предки яких у різні часи заїхали сюди з інших країв, добре розуміють нинішню державну мову. Але продовжують зверхньо називати її «телячою», «селюцькою», «провінціальним нарєчієм». Грубо перебивають у трамваї кожну сільську дитину, яка приїхала до міста на навчання, і вимагають вчитися «гаваріть па-чєлавєчєскі». За двісті років місто зрусифікувало мільйони українців. По суті, це — мільйони окупованих людей!..

Мій сусід таким не став, хоча й закінчив після війни інститут в Одесі. Кавалер ордена Слави ІІІ ступеня, нагороджений двома медалями «За відвагу», медалями «За визволення Варшави», «За взяття Берліна», він повернувся у рідний район і став учителем. Навчав любити і шанувати материнську мову, якою б для кожної дитини вона не була. Рідній українській не зраджував ніколи і не зраджує тепер. Але ось нині, на 69-у році після згаданої окупації, вимушений… говорити притчами. Вважає, що так нині буде безпечніше. Він прожив довге життя і розуміє, що ми зараз повертаємось не просто, як на перший погляд, у лихі де­в’яності. На жаль, нас тягнуть набагато далі назад: у часи тоталітарні, а паралельно — ще й в імперсько-окупаційні. Та все ж цей солдат, котрий переміг у війні з колишніми окупантами, сподівається, що нове покоління не захоче бути таким заляканим, приниженим і залежним, як попередні.

м. Березівка.