9 березня 2012-го. Біля пам’ятника в Одесі. Стоїть кам’яний Шевченко і мовчить, і з подивом дивиться на дві України, що проходять перед ним. Він все сказав… А що кожен зрозумів, чи не зрозумів — не його вина.

Ось прийшли представники влади, мовчки звично поклали квіти… Урочисті звуки Державного гімну, урочистий прохід почесної варти…

А по якімсь часі — вже інші люди підходять з квітами, вітають один одного зі святом, посміхаються. Розгортають величезне полотнище з державними кольорами. Десь поряд звуки бандури. Знову Гімн — у всіх права рука на серці…

Після поминальної молитви, проведеної священиками церкви Різдва Христового (Київський патріархат), починається урочистий мітинг. Говорять представники різних політичних сил — «Фронту змін», Народного руху України, «УДАРу», партії «Реформи і порядок»… Нинішній час до краю заполітизований. Говорять і представники громадськості…

— Цей день вкотре змушує нас згадати спадщину Шевченка. Тож маємо будь-який закон у парламенті проводити через аналіз цієї спадщини…

Це з виступу народного депутата України Павла Кириленка. А ось ще з деяких виступів:

— Нехай цей рік буде роком нашого наближення до Шевченка… Читаймо його, думаймо над тим, що він нам заповів…

— Будуймо українську Україну, розмовляймо лише українською мовою…

— Всі борці за волю України прокладали свій жертовний шлях зі словами Тараса Шевченка, які стали гаслами…

Звучала бандура, звучали пісні — і на слова Шевченка, і народні, й стрілецькі та повстанські…

Щось вигукували зоддаля сталіністи з портретами тирана, відділені від людей, що стояли побіля пам’ятника, міліцейським кордоном.

Такими є нинішні реалії… А кам’яний Шевченко стояв мовчки у глибокій задумі.