Дякувати Богові, так, як і раніше. Бо, на щастя, шизофренія, що інфікувала більшість депутатського корпусу Одеської міськради, поки що не торкнулася головної вулиці. Зате великими ляпами позначилася на інших районах топоніміки, продемонструвавши пристрасть до безглуздих пере­йменувань на потребу дня.

Чого лиш варта багатостраждальна вулиця на Близьких Млинах, якою прямує завжди переповнений трамвай десятого маршруту! Колись була вона Совєтською, потім почала зватися іменами славетних одеситів Івана та Юрія Лип. Тільки-но люди звикли до нової назви, як щедра на любов нинішня влада присвоїла вулиці ім’я якогось мірошника, про котрого раніше мало хто бодай щось чув. Терпіть. Запам’ятовуйте.

З вулицями ще так-сяк. А от з площами — повний кавардак. Коли у 1997 році світ сколихнуло зухвале вбивство редактора «Вечерней Одессы» Бориса Федоровича Дерев’янка, вирішили увіковічити його ім’я на мапі міста. Таким чином центральна площа на Таїровському житловому масиві почала називатися площею Бориса Дерев’янка. На той час площа, де розташовані редакції газет, уже котрий рік як поміняла назву з 50-річчя СРСР на Незалежності. До нових назв давно всі звикли. Але ж нинішніх міських депутатів замучила неабияка творча сверблячка. Ото вони й взялися «творити», перейменовуючи десятками вулиці, провулки, сквери... Як результат важкої депутатської праці — площа Незалежності стала площею Дерев’янка, а ті, хто жив і працював на Дерев’янка тепер мають іншу адресу — Незалежності. (Звісно ж, площі перейменовувати легше, ніж знайти замовників убивства журналіста, хоч відтоді минуло вже понад 15 літ).

Тепер не те що гості міста, самі одесити мізки скручують, доки дістаються за потрібною адресою. Стою біля видавництва «Чорномор’я». Повз головний вхід прямує молодий чоловік і для уточнення запитує:

— Вулиця Академіка Вільямса он там за рогом?

— Що ви? За рогом — Іцхака Рабіна.

— Не може бути! Мені сказали доїхати до площі Дерев’янка і за рогом знайду вулицю Вільямса.

— То в іншому кінці міста, на Таїровському масиві.

У відповідь — німа сцена.

У центрі, на Преображенській, дівчина запитує: чим доїхати до площі Дерев’янка? «До якої?» — уточнюю. «А скільки їх?» — дивується дівчина. Тут уже німію я. Бо гадки не маю, як правильно поінформувати співрозмовницю, аби втрапила туди, куди їй треба. Нема сумніву: так плутаються не десятки, мабуть, сотні одеситів.

Не дратуйтеся, підніміть очі в будь-якому місці й утіштеся словами на величезних щитах: «С любовью к Одессе. Костусев».