Прогулюючись парком ім. Т. Г. Шевченка, сіла на лавку перепочити. Моєю сусідкою виявилася жвавенька жіночка, котра назвалася Варварою. Навіть не повірила, коли дізналася, що їй уже 84 роки. Розповіла, що три десятиліття тому переїхала з чоловіком на Одещину з Росії, де залишилися дорослі діти, які досі працюють на нафтопромислах. Батьки ж, як там, так і тут, увесь час працювали в колгоспі.

Після смерті чоловіка Варвара переїхала з села в Одесу, мешкає в густонаселеній комунальній квартирі. Будучи вже одеситкою, з обуренням почала говорити про різні міські негаразди, подовбані вулиці й дорожнечу в магазинах. Та найголовніша її претензія зводилася до того, «что русский язык не узаконили». Почувши це, я запитала:

— За кого ви голосували?

— За Януковича, он дал нам много сахара. А в Одессе — за Костусева, который обещал улучшить нашу нищенскую пенсионную жизнь.

Варвара вмовкла, та, зустрівшись з моїм запитальним поглядом, обурено вигукнула:

— Теперь очень жалею, что голосовала за них. Ежемесячные хлебные карточки и пайки, что получала при Гурвице, отменили, а пенсию увеличили... на семь гривень.

Я поцікавилася, як живуть її діти в Росії. Добре живуть, ще працюють. Потім почала розпитувати: чому не залишилася біля дітей, і мову мала б свою? Чому у передпенсійному віці подалася так далеко, де нема ніякої рідні, а старість вже на порозі. Для чого з чоловіком поїхала з Росії, Варвара пояснити не змогла. Радянський Союз був великий — їдь, куди хочеш.

Скільки таких «освоювачів» інших земель живуть поруч з нами! І роблять тут «погоду». За «много сахара» чи кілограм гречки продають і себе, і нас. Хоч жінка запевняла, що більше за нинішню владу не голосуватиме, на душі в мене легше не стало. Справу зроблено. Спробуй тепер позбутися цього біло-синього майже більшовицького режиму.

Катерина СЕРГІЄНКО.

м. Одеса.