Хто-хто, а я не вельми великий любитель і прихильник усіляких мітингів, зібрань — одне слово, густого скупчення людей. Можливо, тому, що часто, особливо в радянські часи, доводилося їх відвідувати за редакційним завданням. Просто набридло. Та цього разу з інтересом пішла на оголошену зустріч з народним депутатом України Іриною Фаріон. І цікавила мене не стільки політична постать цієї сміливої жінки з партії «Свобода», як анонсована презентація її останньої мовознавчої книжки.

Звісно, знала, що наші доморощені так звані антифашисти готуються, аби зірвати цю зустріч. Але, їй-право, не чекала, що побачу такі перекошені патоло­гічною люттю обличчя, що сама потраплю під ту комуно-«антифашистську» вакханалію.

Перед Одеським культурним центром на вулиці Василя Стуса вони й влаштували свій так званий антифашистський шабаш. Походжали там бундючні молодики, виграючи накачаними м’язами, готові будь-якої миті виконати команду «фас!». Хто вони і звідки, не важко здогадатися. З вантажівки на всі можливі децибели запустили гучні бравурні пісні комуністичних часів, виставили портрети невмирущого для них вусатого ідола-тирана Сталіна, розмахували червоними серпасто-молоткастими прапорами, вигукували бридкі, образливі слова. Вирувало зло.

Прагну пробратися крізь цю червоно-коричневу юрбу. Та дебела жіночка кинулася до мене з розчепіреними руками.

— Куда ти? Сюда нєльзя! Назад! — відтискує мене ця «антифашистка».

— Чому «нєльзя»? — обурююся. — І хто ви, власне, така, що чините мені перепону?

— Сказано нєльзя і поварачівай назад. Нє пройдьош, фашистская сволочь! — не вгавала біснувата жінка.

Вириваюся з її «обіймів». Аж тут навперейми мені з криком «нє пройдьош, фашистка» біжить такого ж віку сухорлявий дідок і відтискує мене вбік. Ти їм щось кажеш, пояснюєш, а вони тебе не чують. Нічого не залишалося, як силоміць відштовхнути від себе цього затятого сталінця. Вдогін, протискаючись до центру зали, почула весь запас проклять «антифашистів». А збоку бачу, як круками обсіли іншу жіночку. Вона йшла на зустріч з квітами. Де там! Вирвали біснуваті той букет, почали його топтати. Дикуни!..

Можна б і забути цей огидний епізод. Та не вщухає в душі обурення, гнів. Кого ви обзиваєте фашисткою, так звані «антифашисти»? Дитину війни, на очах котрої фашистські окупанти повісили її бабусю, спалили хату і все село? Дитину, яка наприкінці тієї триклятої війни стала напівсиротою? Батько з перших її днів пішов на фронт і загинув у лютому 1945-го у Східній Прусії, на нинішній території Польщі. Людину з більш ніж піввіковим журналістським стажем, яка за свою роботу отримала державні нагороди, звання заслуженого журналіста України?

А ви хто і звідки, злобливі дідусі і бабусі? Яке маєте право мене ображати? Тішили б ліпше своїх онуків й правнуків, не вешталися б по сумнівних проплачених українофобських зборищах.