Новий посол США в Україні Джеффрі Пайєтт свої перші слова на нашій землі вимовив державною українською мовою. Рідкісний випадок в історії дипломатичних стосунків нашої незалежної країни з іншими державами світу.

Представник великої держави звернувся до народу країни, у якій йому доведеться працювати, можливо, не один рік, рідною мовою цього народу. І хоч сказав лише кілька фраз, а далі перейшов на англійську, усе ж викликав симпатії до себе. Адже досі ми чули від дипломатичних представників переважно російську мову. Без сумніву, цей вияв пошанування країни, її народу одразу вивищив посла США в очах українців. Це по-перше.

По-друге, як для американця, не слов’янина, Джеффрі Пайєтт цілком пристойно впорався з поставленим перед собою завданням. Показавши цим приклад не лише своїм колегам-дипломатам, а й великому загалові наших, так би мовити, державних «діячів» — од самого верха й до самого чиновницького низу. Багато з яких, до слова сказати, безсоромно демонструють усьому світові свою цілковиту зверхність до українського народу, його національних цінностей, культури й історії, передусім — до його мови, а нерідко й свою здатність до зради (останній приклад — лист 148 депутатів ВР України до польського сойму з приводу 70-річчя Волинської трагедії). А коли народні обранці так поводяться у своїй власній країні, то чи можемо дорікнути чужинцям, тим, котрі тут працюють за дорученням своїх урядів? Тож і досі чуємо з вуст дипломатичних представників мову сусідньої держави. Або ці дипломати вельми поверхово знають справжню, не совєтську історію України, або ж вони не зовсім ще зрозуміли, що перебувають у суверенній незалежній, хоч і постколоніальній, на жаль, державі.

Може, не надто дипломатично мовлено, та вже даруйте, панове. Коли ж говорити про країни колишнього «соціалістичного табору», то не можуть не ви­кликати особливих симпатій ті представники дипломатичних місій, рівно ж найвищі державні посадовці, котрі, приїжджаючи в Україну, спілкуються тут своєю рідною мовою. Сказати по правді, багатьом притомним українцям соромно слухати, як очільник уряду чи й інші українські (?) достойники під час свого перебування за кордоном чи й у розмовах з високими гістьми послуговуються російською мовою. Так само й декотрі народні обранці, хоч і знають мову свого народу, коштом якого вони живуть, і живуть досить безбідно — у сотні разів краще від науковців, шахтарів, медиків чи педагогів, але, вибачайте вже, гидують розмовляти нею — а як можна сказати інакше?

Ось чому для цієї публіки задекларована послом США — держави справді великої і справді демократичної — повага до мови народу, серед якого він якийсь час перебуватиме, до мови державної — а значить, до держави передусім, мала би стати прикладом.

Та чи багатьох діткне цей позитивний приклад, цей, як зараз кажуть, месидж? Дуже сумнівно.