Десь посеред літа в одній з газет побачила знайомий до мозолів в очах портрет одеського міського голови й галасливий підпис, мовляв, пан Костусєв «открыл море для всех отдыхающих». Зразу подумала: чому б і мені в таку спеку не прогулятися до найближчої Аркадії?

Те, що побачила, мало було схоже на вільний доступ до моря. Все узбережжя забудоване ресторанами й безлюдними кав’ярнями. Шум морського прибою і крики чайок заглушує гучна музика, що лине звідусіль і перетворюється в нестерпну какофонію. Щоправда, для пенсіонерів милостиво виділили квадратик піску. Туліться один до одного — скільки завгодно.

Полуднева спека примусила шукати якогось затінку. Він є у кінці піщаної смуги під кам’яною стіною: столики й лавки під дощаним дашком. Присіла перепочити. Аж тут з’явилася сувора мадам і грізно попередила: лавки тільки для ветеранів війни. Показую посвідчення, бо також належу до цієї категорії громадян. У відповідь жінка демонструє видані адміністрацією спеціальні талони на весь пляжний сезон.

Не встигла я роздивитися диво-талон, як з’явився верткий чоловік і ще одна жіночка. Всі разом почали мене дружно виганяти. Для більшої переконливості чоловік вилив на мою голову стільки матюків «на великом и могучем», що захотілося вимитися. Пообіцяв ще й ви­штовхати у плечі.

З якого лісу завітала ця публіка, не знаю. «Одне дурне поїхало в турне», бо бачу, що чоловік точно не одесит: поводився геть непристойно, так, як дозоляють собі всілякі зайди, окупанти. А вже ж коли почув, що відповідаю українською мовою, то тут на мою адресу посипалося «про хохлів» усе, що лиш можна собі уявити. Схоже, «дурне» почуває себе не як у «турне», а як у себе вдома.

Звернулася до пляжної міліції. Обіцяли розібратися. Вдома зателефонувала на гарячу лінію (705-55-55) міського голови, розповіла про свій «відпочинок». На сьогодні не знаю, хто, як і з чим розбирався, тільки, як розповідають, той нахаба досі тероризує пенсіонерів. То для яких «отдыхающих» відкрив морське узбережжя міський голова?