Нещодавно в Україні знайдено копію фільму «За двома зайцями», яка вважалася втраченою, бо майже одразу картину заборонили та переозвучили російською мовою. Відтоді фільм став улюбленцем мільйонів глядачів. Первісний, український варіант його буде показано на цьогорічному кінофестивалі «Молодість».

Вистава «За двома зайцями» — старожил багатьох театрів, у тому числі й на кону Одеського українського академічного музично-драматичного театру ім. Василя Василька. Нею, властиво, театр й започаткував акцію «Українська класика на сцені», яка триватиме увесь театральний сезон. Щомісяця, кожної третьої середи, тут даватимуть одну з вистав української класичної спадщини діючого репертуару. Перегляд безкоштовний: вартість квитка становить одну гривню. Вистава до певної міри змінила своє обличчя: до неї уведено одразу чотирьох молодих акторів, у тому числі й на головну роль Проні Прокопівни.

— Для цієї акції у нас є достатньо вистав. Це, для прикладу, «Сватання на Гончарівці», «Запорожець за Дунаєм», «Кайдаші», «Щастя поруч»… Сподіваємося, що вона викличе інтерес у глядачів і поверне одеситів обличчям до нашого театру, — зауважила директор театру, заслужений діяч культури України Валентина Прокопенко. — Акція має на меті ознайомити глядачів з нинішнім репертуаром нашого театру.

Отже, про нові постановки української класики поки що не йдеться. Шкода, бо, як знаємо, класична україн­ська драматургія далеко не вичерпується «віночками-тиночками» (даруйте вже, шанувальники цього напрямку, ми зовсім нічого не маємо проти). Себто п’єсами, що створювалися у найгірші для української культури часи дикунських заборон. Від театру, який позиціонує себе українським не лише номінально, зовсім іншого вимагають нинішній час, сучасні реалії українського національного життя. Без сумніву, це тема окремої розмови. Та все-таки, для прикладу, твори Тараса Шевченка, драматургія Лесі Українки дають сьогодні серйозний привід для творчого переосмислення — як вічно живе джерело українського буття. Це ж стосується й вистав для дітей, котрі виховуються поза набутками української національної культури.

Ще про одну цікаву ідею, що народилася в театрі, розповів його художній керівник, народний артист України Ігор Равицький.

— Театр давно відчуває гостру нестачу сучасних українських п’єс. Тому й виникла ініціатива провести фестиваль сучасної української драматургії. Про що йдеться? «Васильківці» запрошують колег з інших міст (і не лише з України) показати в Одесі свої вистави за п’єсами сучасних українських авторів, із запрошенням драматургів, молодих режисерів та акторів. Це буде можливість познайомитися, влаштувати майстер-класи, читання п’єс та уривків з них, збагатитися, поєднати роботу режисерів і драматургів, а головне — дати останнім путів­ку в життя, щоби п’єси цих авторів ставили й надалі. У фестивалі сучасної української драматургії можуть взяти участь п’єси як українською мовою, так і російською — не має значення.

Хоча насправді це якраз має значення, і неабияке. Або ми проводимо фестиваль сучасної російської драматургії в Україні, і це є прерогативою зовсім іншого театру й називатиметься дещо інакше, або, справді, прагнемо ближче подивитися на сучасну українську драматургію та запрошуємо, передусім, вистави театрів саме українських.

Наразі у театрі прийнято рішення про надання адресної допомоги потерпілим від повені на півдні Одещини. Тут сподіваються, що цю ініціативу підтримають і в інших творчих колективах міста.

P. S. Прес-конференція, яку провели в українському театрі начальник управління культури та туризму облдержадміністрації Владислав Станков, директор театру, заслужений працівник культури України Валентина Прокопенко та художній керівник, народний артист України Ігор Равицький, проходила винятково російською мовою. І тут вже, як мовиться, коментарі зайві.

Та повернімося до фільму «За двома зайцями». Про несподівану знахідку повідомила більшість українських ЗМІ, і звістка ця стала однією з найра­дісніших на тлі того безрадісного становища, в якому опинилася українська культура. Становища, яке характеризується засиллям бездуховності та примітиву, нехтуванням національних цінностей, а передусім — витісненням української мови з національної культури, отже — й витіснення її із суспільної свідомості.

Р.К.