Ранком після бійні на Банковій ми прокинулись не тільки в іншій країні, ми прокинулись в країні з іншою журналістикою. Чесною, відповідальною, сміливою.

В одну ніч менеджери і головреди забули про тезу, що рейтинги підвищують тільки таблоїдні новини, що без «джинси» не обійтись у час економічної кризи, а журналісти — що за наявності інтернету нема чого ходити на події.

Ми всі разом подорослішали, згадали, здавалось, забуті аксіоми з журфаківських підручників про місце і роль нашої професії, ми всі стали громадянами, і головна небезпека для тих, хто нас бив, й особливо для тих, хто віддавав накази, — що назад ми вже не повернемось і що рубіж неповернення вже пройдено.

Понад 50 випадків побиття журналістів за ніч. В історії світової журналістики такого ще не було, навіть під час військових дій. Більша частина колег — це оператори і фотокореспонденти. Їх методично били за те, щоб цей злочин не побачили, а вони продовжували знімати і фотографувати вже з переламаними руками, ховаючи власним тілом техніку від кийків і чобіт, забуваючи при цьому ховати голову.

Медіаспільноту звинувачують, що ми зриваємось на корпоративну істерику. А як не зриватись головним редакторам «5-го каналу», коли дівчину-кореспондента били під час надання нею першої допомоги іноземному журналісту, як не зриватись керівникам видань, котрі відправили своїх працівників висвітлювати мирну акцію, а в підсумку вийшло, що відправили на війну?!

Я горджусь своїми колегами і своєю професією журналіста. Напевно, якби зараз зробити рейтинг довіри, журналістика була б на першому місці.

Ми зобов’язані не залишити жодного випадку побиття журналістів без покарання, а потім зібратись всім медіатовариством і нагородити добрим словом і громадськими відзнаками всіх тих, хто чесно виконував свій професійний і громадянський обов’язок, всіх тих, хто повернувся з війни, війни за гідність і свободу слова.