Я народилась в Одесі, де прожила всі шістнадцять років свого хай і не дуже щасливого, але яскравого життя.

Із самого початку підтримувала Майдан, згодом — одеський Євромайдан, але долучитися до недільних маршів не вдавалося через постійні справи. Ось і цього ранку я поверталася від сестри, дрімала на останньому сидінні автобуса, думаючи про домашні клопоти, аж раптом побачила рідні синьо-жовті прапори на Дерибасівській, величезну колону людей і посмішки маленьких діточок. Щось у серці стислося. Не витримала, подзвонила подрузі, й через півгодини ми вже бігли до парку Шевченка, наздоганяючи мітингувальників. Людей було справді багато, всі посміхалися, закликали до миру, до єдності. Настрій був чудовий, у повітрі відчувалася весна.

Але хотіла я написати, на жаль, не про це. Після виконання Гімну і вшанування пам’яті всіх загиблих люди почали потроху розходитися. Отож після кави і невеликого перепочинку ми з подругою рушили до зупинки через вулицю Буніна, потім повернули на Катерининську.

Прямо на нас ішов мітинг проросійський. Переважно то були люди похилого віку, вульгарні жінки і молоді хлопці в масках. Помічаючи наші українські стрічки на одязі, вони свистіли, глузували з нас і закликали вчити історію. Ми з по-другою йшли мовчки, один чоловік зупинив нас і спитав: «Девушки, вы не боитесь?» Я тільки скептично посміхнулася і похитала головою.

Через кілька десятків метрів ми помітили шість-сім дівчат і жінок із нашим прапором — такий собі синьо-жовтий острівець. Поспішили до них. Агресивні проросійськи налаштовані чоловіки підбігли до нас, один з них протягнув руку, намагаючись зірвати українську стрічку з моєї подруги: «Сними это, б…!». Стало справді страшно.

Наш маленький острівець оточили міліціонери, захищаючи від ошаленілого натовпу. Ми стояли на сходах одного з магазинів, десь 12 молодих дівчат і кілька хлопців, і співали Гімн України! Поруч тремтіла від жаху дівчина 12—13років. Моя по-друга допомогла їй розгорнути наш стяг і гордо підняти його. Мені було і сумно, і моторошно, і боляче, але ми продовжували співати Гімн, не звертаючи уваги на вигуки: «Под Америку легли!», «Пошли вон, бандеровцы!», «Проститутки» і набагато гірше…

Один оскаженілий дідусь біг на нас із стягом Радянського Союзу, а ми продовжували співати. Й ось коли ті ж самі бабусі й дідусі почали демонструвати нам середній палець (ви тільки уявіть собі таку картину!), поливати нас нецензурною лайкою, а ми гідно стояли, не відповідаючи на провокації, я зрозуміла, в чому різниця між нашими сторонами… Той міліціонер, що стояв поруч зі мною, звернувся до свого колеги: «Слушай, подвинься немного, а то флага украинского не видно. И замкни там кольцо плотнее». Ось вам і різниця — у вихованні, у повазі, у гідності.

Як це взагалі можливо, щоб у рідній країні тобі радили йти в усім знайоме місце через те, що ти просто хочеш миру і єдності цієї країни?! На очі навернулися сльози, але я знайшла сили посміхнутися у їхні червоні обличчя, сповнені ненависті до всіх нас, патріотів Одеси.

Мені шістнадцять. Я з Одеси, і я хочу жити в Україні — це фашизм?..