У Середньовічній Європі «охота на відьом» була цілком поширеною розвагою натовпу. Достатньо було одного натяку на якісь відмінні від більшості якості, аби скоїти над людиною наругу. З розвитком цивілізації такі розваги стали предметом суворого засудження. І наша країна не є винятком у цьому питанні.

Але 2014 рік відкрив нових прибічників цькування людей за відмінність їхніх поглядів. Я все чекала, що влада або журналісти засудять таку поведінку, але ні. Всі канали показують облитого фарбою Пилипишина, а диктори проголошують з радістю в голосі: «Хто наступний?». А в Берліні з’явилися білборди з альфатером, у якому сидить облита фарбою людина, з підписом «Демократія по-українськи». Безумовно, за них заплатила Росія, а допомогли лжепатріоти з «Правого сектора».

До речі, не відмінено Божий суд. Христос казав: «Хай жбурне камінь той, хто без гріха».

Заохочення влади до самосуду призвели до ганебних подій 30 вересня 2014 року в Одеській облдержадміністрації. Ці події буквально перевернули мою свідомість. Цього дня я прийшла у справах до політеху і була шокована кількістю міліціонерів та натовпом із сотні, а то й більше озвірілих молодиків з прапорами під будинком навпроти політеху. Про обличчя я не перебільшую, тільки мені здалося, що то прапори «Свободи». Мені стало соромно за свій вибір, бо на виборах до Ради 2010 року я голосувала саме за «Свободу».

Кому ж конче потрібно розхитати мир в Одесі, понизити її рейтинг?

Пошук відповіді на це питання заставив мене написати це звернення, бо більшість одеських демократів, мабуть, вважають себе першовідкривачами боротьби за Незалежність в Одесі.

Я народилася в Одесі в родині одеситів, по якій «котком» прой-шли всі найжахливіші події радянського режиму. Про Голодомор 1932—1933 років як геноцид проти українського народу я знала змалечку від бабусі, Іванової Анастасії Потапівни, яка під час Голодомору втратила чоловіка та шістьох діточок віком від 15 років до немовляти. Про жахіття сталін-ських репресій — від бабусі Залюбінської Домініки Федорівни. Про війну, штучний Голодомор 1947-го та знущання сталінських сатрапів над народом мені розповіли мої батьки — Микола Сафронович та Ганна Опанасівна Залюбінські. Потім мені поталанило зі школою. Мене виховували надзвичайно обдаровані вчителі, котрі не лише давали знання, завдяки яким я до цього часу намагаюся дивувати своїх студентів, а й формували мою громадянську позицію. Я з шкільних років відчувала себе українкою, яка бачить недоліки існуючого ладу.

Так само я та мій чоловік — Скорик Леонід Давидович — одесит у трьох поколіннях, який теж є патріотом України, виховували свого сина — Миколу Скорика, який з дитинства відчував себе українцем, навчався в українській школі та допомагав батькам у громадянських справах. У 1988 році мій син разом зі мною брав участь у святкуванні 500-річчя Козацтва. То був перший масовий виявив національного патріотизму не лише на Заході України, але й на Півдні та Сході. На автобусах з українською символікою, вдягнені в національний одяг, ми проїхали Одеську, Херсонську, Дніпропетровську та Запорізьку області.