Досі нема формули, якою можна описати те, що відбувається в російсько-українському конфлікті. Точніше, формула є, але слова правди в Києві бояться, як чорт ладану.

Жити по-новому,

мирно співіснувати з бандитами

Уявіть, що у ваш дім увірвалися бандити, поселилися в одній з кімнат, убили дитину, спалили частину меблів, а другу продали разом з оргтехнікою. Ваших родичів вони тримають у заручниках і за-грожують сьогодні-завтра розстріляти разом з вами. У вас є рушниця. Навіть кілька. Вони заряджені, але ви не стріляєте. Боїтеся, що бандити озброєні краще, можуть захопити кухню і спальню, винести їжу з холодильника і підпалити горище.

Ви смажите яєчню, ходите на роботу і за продуктами в супермаркет. Вранці ви вітаєтеся з вбивцями та грабіжниками, просите у них закурити, а ввечері разом дивитеся телевізор. І це не чорнуха, не сюжет в стилі «хоррор». Так поводиться величезна держава в центрі Європи. Наша з вами країна.

Схоже, що співіснування з бандитами поступово стає для української держави нормою. Радник голови СБУ Маркіян Лубківський цими днями заявив, що «Вирішити проблему на сході країни, яка була до нас занесена ззовні, неможливо в найближчій перспективі. Очевидно, що на це підуть роки — не менше чотирьох-п’яти років». Ці роки будуть, швидше за все, «роками без війни».

На думку шефа Лубківського, заступника голови СБУ Віктора Ягунея (ефір «5-го каналу», середа 12 листопада), воєнний стан вводити не можна — «є моменти, які нам не витримати». І «якщо ми почнемо наступальні або якісь інші воєнні дії, то загиблих буде більше, ніж п’ять-десять на день». Золоті слова. З такою логікою не те що Донбас не повернеш, всю країну до Карпат доведеться віддати ворогові.

Втім, про те, чому не вводять воєнний стан, сказано і написано багато. Законодавство недосконале, управління державою з введенням воєнного стану опиниться в руках некомпетентних людей, оперативно приймати рішення і чинити опір ворогу стане набагато важче. Аргументи зрозумілі, і з ними можна погодитися.

Але не можна погодитися з тим, що реакція на російську агресію обмежується нотами протесту і заявами в міжнародну порожнечу в розрахунку на гучне відлуння. Не можна погодитися з тим, що дипломатичні стосунки України з Ро-сійською Федерацією підтримуються на рівні послів. Що воюючі країни, наче нічого не трапилося, зберігають торговельні і культурні зв’язки. Що обсяг санкцій проти Кремля, пов’язаних з анексією й окупацією українських територій, з боку США та Євросоюзу більший, ніж з боку України.

«Невоєнний» стан зазвичай ви-правдовують тим, що заходи, вжиті проти агресора, завдадуть ще більшої шкоди Україні, а без збереження дипломатичних і культурних зв’язків неможливий політичний діалог. Але більшого збитку, ніж окупація та анексія, завдати важко. І який діалог може бути з тими, хто не хоче вас слухати, хто впритул не бачить озброєнь і тех-ніки, які перетинають спільний кордон? З тими, чиї «відпускники» і «добровольці» вбивають українських солдатів?

Ще одним аргументом на користь поганенького миру називають тиск країн Заходу, які нав’язують (нібито) Україні консервацію конфлікту, щоб не допустити перетворення регіональної війни у світову. Почасти так і є. Але тільки почасти. Капітулянтів нема сенсу підтримувати, постачати їм зброю. Однак у випадку активних оборонних дій української армії (проти яких виступив заступник голови СБУ) ситуація зміниться. І можна припустити — на нашу користь.

У глибокому тилу

Невоєнний стан позначається у нас, на жаль, не тільки на стані збройних сил і справах у зоні АТО. Політичні інтриги і чвари не дозволяють мобілізувати владу в тилу. Виникає враження, що шестерні обертаються, не зачіпаючи одна одної, а коли зачіпають, зубці летять на всі боки.

Переговори про формування парламентської більшості у Верховній Раді восьмого скликання, що тривають уже третій тиждень, — яскрава ілюстрація того, як начищений до блиску механізм працює вхолосту. Конфронтація щодо «президентського» і «прем’єрського» проектів формування коаліції у воєнний час — це вже ознака абсурду і підстава для знущань. А прагнення дотриматися формальностей, домовитися з трьома сотнями народних депутатів до коми, — взагалі нонсенс.

Є думка, однак, що метушня навколо документів і принципів Майдану — декорація. А йдеться, як і раніше, про пересічні торг і розподіл посад. Причому, за прикладом «помаранчевих років», двома центрами впливу виявляються Адміністрація президента і Будинок уряду. Грубо кажучи, Петро Порошенко та Арсеній Яценюк.

Незважаючи на всі спростування, в процесі роздачі слонів працюватиме і так званий квотний принцип. До того ж жорсткий, зважаючи на те, що дві найбільші фракції (Блок Петра Порошенка і «Народний фронт») разом з мажоритарниками, які примкнули до них, вибороли абсолютну більшість місць у парламенті (152+82). І ні з ким не збираються ділитися владою.

Щоб забезпечити лояльність і скласти при нагоді конституційну більшість, на кухню допустять і молодшеньких — «Самопоміч», радикалів Ляшка і «Батьківщину». Але тільки як кухарчуків у парламентських комітетах або як перших заступників у другорядних міністерствах. Що ж до призначення непричетних до політики професіоналів, кваліфікованих фахівців, якими багата українська земля, — на жаль і ах! Залишаться вони, як завжди, за бортом.

А якщо станеться диво і спец через сито проскочить, то ходити йому по прокуратурах, як ходить нині міністр енергетики і вугільної промисловості Юрій Продан. Він фахівець у своїй справі. Але президент України — фахівець ще більший. Він запідозрив, що південноафриканське вугілля для державних електростанцій закуплене за завищеною ціною. А генеральний прокурор Ярема, теж фахівець, вирішив, не приховуючи підозр від суспільства, закупівлю перевірити.

Це призвело, по-перше, до відмови фірми, яка дорожить своєю репутацією, продавати нам вугілля, а по-друге, завдало удару по репутації Продана. На Банковій, мабуть, є свій фахівець в енергетиці. Зацікавлений у тому, щоб купувати вугілля на Кузбасі або за прийнятною ціною в «уряду ЛНР», якому конче потрібні гроші, щоб платити вбивцям.

Сюжети війни і миру в цьому огляді таким чином сходяться. І, як не сумно, тривають у житті.