Післязавтра у Києві зберуться делегати позачергового з’їзду Національної спілки письменників України. Творча організація літераторів переживає гостру кризу від початку нового століття. Зруйнована випробувана часом її структура (ліквідовані літературний фонд, бюро пропаганди творчих досягнень поетів, прозаїків, драматургів, перекладачів), занижені критерії прийому до НСПУ, втрачено більшість будинків творчості, письменницьку поліклініку у столиці. Карикатурна політизація керівних органів спілки, низки обласних її підрозділів (зокрема Одеської) призвела до вихолощення творчої складової спільноти, відкрила «перспективи» для пристосуванців, демагогів і авантюристів.

Жалюгідне видовище полишає нині одеський підрозділ НСПУ — колись авторитетний в республіці та області, з потужним авангардом яскравих талантів. За останніх 10 років організація на третину зменшилася і чи не на третину (в середньому) постарішала. Неспростований факт (і діагноз) — кворум на зборах тут буває лише на звітних зборах, тобто раз у три — чотири роки. Ніби на замовлення було припинено діяльність обласного літоб’єднання імені Євгена Бондаренка і випуск щорічника для початкуючих авторів «Південна ліра». Упокоїлись і літературні журнали. Беруть завидки, коли читаєш і дізнаєшся про повнокровну, багатопланову, інтенсивну діяльність сусідів — обласних організацій НСПУ Миколаївщини, Кіровоградщини, Вінниччини.

В попередні десятиріччя письменницькі з’їзди списками обирали керівні органи, з голосу вносили зміни до Статуту НСПУ, затверджували необ’єктивні звіти ревізійних комісій, торуючи дорогу волюнтаризмові, непідзвітності усіх ланок спілчанських структур, порушенням основних засад демократії і навіть законності.

Куди йде Спілка письменників? Чи може стати позачерговий з’їзд життєродним майданом красного письменства, чи стане бридкою подобою «діяння» парламенту?