Місто неохоче прокидається. З похмурого неба морський вітер зриває рясні краплі. Жовтий «Богдан» із заплаканими від дощу вікнами неквапливо наближає своїх пасажирів до середмістя.

Справжнє асорті по-одеськи, котре в таку годину можна надибати на цьому маршруті. Кого лишень нема?! Чоловіки-інтелігенти і ті, хто вміє прикласти руки до металу, дерева, емалі, дротів, кабелів, труб, моторів, мікросхем чи механізмів. Дамочки середнього віку, декотрі з бездоганним манікюром або зачіскою, як з глянцевого журналу, їдуть, може, на державну службу, у бухгалтерію, податкову, банк, а може, викладати чи лікувати? Студенти та студентки, домашні та з гуртожитку, модні, богемні, звичайні — наші гарні діти. Студенти-іноземці. Два араби упівголоса обговорюють щось жваво й хитрувато, ймовірно, свої вчорашні походеньки. Молода мати з пустотливою непосидючою малечею. Майбутній моряк, котрому личить чорний бушлат. Молодий батюшка, з рудою борідкою та хвостом, через навушники слухає поп-музику. З голів приблизно чверті присутніх навушники стирчать також: мелодії всіх напрямів, стилів, жанрів. Хтось поглядає у вікно. Щоб дивитись на світ Божий, який у цьому місці зветься проспектом Шевченка, слід у спітнілій шибі пальцем протерти собі віконечко. Хтось заглибився у свій смартфон, телефон, планшет, електронну книжку і навіть конспект. Біля водія — синьо-жовтий прапорець. Наче звикли, наче дрібничка, а як додає настрою та зігріває душу! Чи лише мені? Синій і жовтий. Небо над пшеничним полем. Найкраща асоціація. Все просто і зрозуміло.

День тому їхав іншим автобусом. Він, на радощах, що вислизнув з міської тисняви, бадьоро мчав Київською трасою поміж клаптями свіжо-зеленої озимини, чорної ріллі, приземкуватими соснами вдалині у напрямку сіл та дач на березі Хаджибею. Знайомі між собою селяни обмінювалися новинами, доброзичливо та ретельно перебирали по кісточках сусідів, пліткували про їхніх діток. Менш як за годину я був у курсі, «хто з ким ходе, у кого серйозно, а в кого нє». Настрій мали піднесено-післяярмарковий. Вдосвіта продали на Привозі молоко, курей, кролів, городину з теплиці і там же накупили хліба і ще чогось смачного, чого не вдалося роздивитися. Інша частина — «городські», більш мовчазні. Ці з розсадою, саджанцями вино-граду і фруктових дерев, зібралися вкотре переборювати труднощі на своїх шести сотках, а заодно вдихнути свіжого повітря і послухати, як навесні виспівує пташина. Щоб потім повернутись у свою п’яти- чи дев’ятиповерхівку і насолодитися набридлим за довгу зиму міським комфортом. Роками вони їздили на власних авто, а тепер ціни на пальне такі, що автобусом краще. Тут також прапорець. І також від нього радість.

Знову в місто. Навіщо нервувати в заторах? Швидше ж все одно не буде. Чому б не поспостерігати за зустрічними авто, та тими, хто приводить їх у рух? Буденність цікава. Люди та машини. Придивімося ближче до тих, хто рухається назустріч. Ці, висловлюючись офіційною мовою, «учасники дорожнього руху» колоритні та несподівані. Хто сьогодні з українським прапорцем за вітровим склом? Яка публіка і на чому себе возить? Зустрічні автобуси та всюдисущі таксі, трудівник-«пиріжок», хлібовоз та екскаватор із зелентресту, бетономішалка й аварійка водоканалу. А в легковиках — то вже цілий парад типажів. Суворі дядьки з міцними руками, хлопчики-мажори і ботаніки, хіпстери і качки. Одеситок за кермом чимало: блондинки, брюнетки, кучеряві, гламурні й не дуже, молоді й дорослі — на всіляких модних «міні» та «мікро», а інколи й на великих паркетних джипах або агресивних всюдиходах. Машини від дешевих залізних ветеранів до останніх новинок світової автоіндустрії. Історично так склалося, що в Одесі домінують японські авто. Дехто має в машині по два прапорці. Біля українського — прапорець Одеси. Також інколи поруч з державним зустрічаються грузинський, болгарський, азербай-джанський, молдовський, вірменський, Євросоюзу або червоно-чорний.

Чого вдень з вогнем не знайти — це російського. Воно раптово щезло після 2 травня минулого року. Символіка сусідньої недоімперії-окупанта як у воду булькнула. Триколори, імперки, «колорадські» стрічки та прапорці почилого в бозі СРСР, незграбно підшаманені під «знамяпобєди», наче випарувалися. Хто злякався, хто затаївся, а хто й помудрішав. До того часу місцева одеська влада до любителів Росії та українофобів була то прихильною, то поблажливою, а то й запопадливою. Вони були недоторканими, їхні антидержавні збіговиська під прапорами чужої країни ревно охороняла міліція. Виконувалися будь-які їхні забаганки. Хочете пам’ятник катові українського народу Катерині ІІ на зло хохлам? Будь ласка. Не подобається вам площа Незалежності? Перейменуємо. І вулиця Івана та Юрія Лип не подобається? «Нє вопрос» — назвемо інакше. Хочете кінний па-м’ятник Суворову? Отримайте. І Жукову погруддя? Нате. І найкращі одеські землі — Московському патріархатові, а іншим — зась! І в кожному виші, в кожній лікарні, військовій частині — щоб була московська канонічєская якщо не церква, то хоч капличка. Забагато українських шкіл? Зменшимо. Зінаїда Цвірінько організує-відрапортує (це та, що два роки тому вимагала вилучити зі шкільних бібліотек Одеси всіх «Бандер» та «Шухевичів»)...

2 травня в Одесі відбулось перезавантаження. Любителі «русского міра», захищені міліцією, отримали від одеситів відсіч, від якої й досі не оговталися. Українці та євреї, росіяни та болгари, молдавани та гагаузи й усі інші етноси, сущі в Одесі, виявилися державниками, проявили мудрість, таких тут більшість. На Донбас уже надивилися й вирішили, що такого не треба. Україна — єдина. У путінського паяца Нікіти Міхалкова сталася така істерика, що він назвав Одесу бандерівським містом.

Мій товариш звернув увагу на те, що нема українських прапорців у міському електротранспорті, і міркує: може, вийти на керівництво «Одеселектротрансу», щоб зобо-в’язати водіїв мати в себе державну символіку. Це добра ідея, але є одне «але». Пригадую Помаранчеву революцію. Кожен, хто під час першого Майдану був з помаранчевою стрічкою, сприймався майже як рідна людина, близька по духу. Тоді було велике піднесення, вірилося, що добро нарешті перемогло. Десь рік по тому в Одесі відбувалася акція партії влади і вздовж вулиці стояли хлопці й дівчата з помаранчевими знаменами. Я підійшов висловити їм свою підтримку, сказати, які вони молодці, але відповідь була відвертою та гіркою. Не приховували, що стоять за гроші і їм байдуже, що тут відбувається. Була й інша група, яка сказала, що сюди їх «препод» прислав — залік обіцяв. Отже, все, що примусове — не щире.

Але повернімося на одеську вулицю. Спробуйте провести такий зовсім нескладний тест. Порахуйте десять зустрічних авто, й на одному з них обов’язково побачите синьо-жовтий український прапорець або стрічку в національних кольорах. І все в нас буде добре, бо патріотів є більше, ніж нам здається.