Одеське фестивальне літо у розпалі. Увагу поціновувачів класики прикував до себе другий міжнародний Black sea music fest.

Як писали «ЧН», цей проект стартував 17 червня в обласній філармонії оперою-гала за участі провідних вокалістів України та Європи у супроводі Національного одеського філармонійного оркестру під орудою натхненника фестивалю, головного диригента і художнього керівника НОФО, народного артиста України Хобарта Ерла. Нагадаємо також, що фестиваль відбувся завдяки меценатській підтримці Сергія Гриневецького.

Ідею Black sea music fest озвучила його незмінна ведуча, музико-знавець Людмила Сергійчук — єдність і мир через мистецтво й культуру.

23 червня черговий концертний раунд переніс фестиваль у широкий міський простір, в серцевину міста — на Приморський бульвар біля пам’ятника Дюку. На цьому місці оркестр грав уперше, і не був застрахований від проблем з акустикою та проникнення вуличного шуму. Для багатьох одеситів це місце символізує дух європейської відкритості нашого міста.

Мультинаціональна музична програма другого фестивального дня, у якій переважали танцювальні мелодії, викликала піднесений настрій: виконувалися твори Петра Чайковського, Миколи Лисенка, Арама Хачатуряна, Нікоса Скалкоттаса, Ісака Дунаєвського, Ісака Шварца, Зекінья Абреу, Альберто Хінастери. На одеситів чекали кілька сюрпризів — рідко виконувана музика американських композиторів Вільяма Джонсона і Джона Сюза, а також грузинського класика Захара Паліашвіллі. Грузинський танець із фіналу його опери «Даісі» («Сутінки») став прем’єрним виконанням в Одесі. Це виявилося своє-рідною інтригою другого фестивального дня.

Якби хтось міг глянути з висоти на цей імпровізований музичний майданчик, то побачив би в плані коло, яке утворювали напівциркульна архітектура будівель площі й щільне півколо слухачів (серед яких було багато дітей і молоді). Музика об’єднує, і того теплого літнього вечора вона линула далі, у простори Чорного моря, берегові абриси якого, якщо абстрагуватися, утворюють символічне географічне коло, що включає в себе й об’єднує різні народи і культури. Там, у Приазов’ї, це коло розірвала неоголошена, підступна війна. Чи з’єднає музика це коло?

Принаймні як застереження більшість присутніх сприйняла демонстрацію документального кінофільму режисера Малькольма Кларка «Жінка № 6: Музика врятувала моє життя» («Оскар», 2014) про піаністку і педагога, родом із Праги Алісу Херц-Зоммер. Це схвильована і щира сповідь людини, яка пережила концентраційні табори і не зламалася, не озлобилася, зберегла любов до життя і людей, до одного з найвищих виявів людського духу — музики. Інтерв’ю Зоммер давала в Лондоні за рік до кончини у віці 109 років. Це найстаріша жінка планети, яка пережила Голокост. Показ фільму у рамках фестивалю став прем’єрою на східноєвропейських теренах завдяки зусиллям Хобарта Ерла і добрій волі одного з продюсерів стрічки Ніка Ріда.