Цієї весняної пори дев’яностий день народження відсвяткував незламний борець за волю України, колишній вояк ОУН-УПА, учасник Кенгірського повстання Володимир КАРАТАШ.

Народився Володимир Михайлович 2 березня 1926 року в селі Розділ Голованівського району нині Кіровоградської, а тоді — Одеської області у селянській родині. 17-літнім юнаком став членом ОУН. Був стрільцем у сотні «Сталевого», що діяла в місцевостях Гайсин, Умань, Теплик, Гайворон, Ульянівка, Голованівськ. За активну участь у боротьбі за волю України був засуджений німцями до розстрілу. Батька гестапівці розстріляли у Голованівську, на польському цвинтарі. Йому був 41 рік. Володимир врятувався. Та згодом був заарештований контр-розвідкою «СМЕРШ» і заочно засуджений ОСО до 8 років позбавлення волі. Йому було 24 роки.

Упродовж 11 місяців утримувався у Горьківській тюрмі № 1. А в 1949-у перевели в табір суворого режиму для політв’язнів до Воркути. Працював на шахті № 7. У 1951-у в концтаборі «Речлаг» після важкого і довгого слідства військовий трибунал Біломорського військового округу засудив Володимира Караташа до розстрілу — за «організацію і керівництво антирадянською групою українських націоналістів», яка готувала повстання в таборі.

Закованого в’язня перевезли до Вологди, де провів п’ять місяців в одиночній камері смертників. Зранку до вечора, щоб розум не схибився, ходив по камері і пошепки декламував вірші Тараса Шев-ченка, Івана Франка, Лесі Українки, займався фізичними вправами.

Після смерті Сталіна влада замінила розстріл 25 роками тюрми і концтаборів. Був етапований з Вологди до Казахстану в табір суворого режиму «Степлаг» селища Кенгір. Там у травні—червні 1954-го брав активну участь у Кенгірському повстанні.

З-під варти звільнений 26 квітня 1956 року, реабілітований — 20 вересня 1989-го.

У 1958 році Володимир Караташ вступив до Одеського державного університету, на факультет іноземних мов. У 1963-у з дипломом учителя англійської мови приїхав у рідний Голованівський район. Майже чверть віку працював учителем у Побузькому. Разом з дружиною Ганною Лук’янівною (дівоче прізвище — Людкевич), також політв’язнем (познайомилися у таборах), виростили двох дітей — сина і дочку.

У 1960-х роках у США вийшла книга «В концтаборах СРСР». У ній є запис про те, що в 1952-у на шахті № 7 у Воркуті було викрито групу, яка підготувала близько 500 саморобних гранат великої розривної сили. Керівником тієї групи був українець з Одещини Караташ.

Володимир Караташ — член Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Лауреат літературної премії ім. Є. Маланюка за книгу споминів «На барикадах Кенгіра» (загалом написав три книги спогадів).

Попри поважний вік Володимир Михайлович і нині займає активну громадянську позицію. Він завжди вірний гаслу членів ОУН-УПА: «Де б ти не був, будуй навколо себе Україну». Був на Майдані, допомагав не тільки морально, а й матеріально. Володимир Михайлович каже: «Я б оце поїхав до хлопців на схід, на фронт, машину водити вмію, снаряди можу подавати, а ще б розповідав усякі історії — піднімав їх бойовий дух». Отакий він незламний борець навіть у свої 90 літ.

З роси і води вам, вельмишановний Володимире Михайловичу!