Моя журналістська стежина починалася в газеті «Чер­вона зірка», згодом «Вісті Кодим­щини». Серед районок області ми були першопрохідцями в технологічному прориві. При переході на комп’ютерну верстку, ми, газетярі, самотужки вивчили всі процеси – від складання до виходу на плівку. До нас приїжджали переймати досвід із інших редакцій області, і ми з радістю ділилися своїми знаннями.

Але траплялися й курйози. Якось, відкривши черговий номер газети, замість заголовка ми побачили незрозумілу абракадабру. Виявилося, що комп’ютер дав збій і «народив» незрозумілі ієрогліфи на додачу до спогадів про лихоліття 1941-1945 років, якими з читачами поділилася позаштатний кореспондент Ганна Задорожна – розумна й досвідчена людина, учасниця Великої Вітчизняної війни.

Можете уявити, як переживав колектив! Ми з почуттям провини чекали дзвінків, не так від керівництва, як від авторки та читачів – наших постійних суворих цензорів, найкращих порадників і друзів. Але… так ніхто і не зателефонував до редакції ані того дня, ані іншого, ані згодом. Ми губилися в здогадах…

І тільки по тривалому часі до редакції завітав давній друг газети, заступник начальника райвідділу міліції Ігор Миколайович Паламарчук. Він запитав: «Дів­чата, що це за фраза? Я перегорнув усі словники, але так нічого подібного і не знайшов». Коли ж почув правдиву історію, сміявся разом із нами.

А ми тоді зрозуміли: ніхто з читачів не зателефонував до редакції, бо кожен, мабуть, думав, що журналісти знають, що пишуть. А запитати, що означає незрозуміла фраза, – то видатися невігласом.

Ось такою великою довірою у читача користувалася ра­йонка.