Геннадій Афанасьєв повинен був вийти на свободу в 2021 році. Юрій Солошенко — 2020-у. Час відчувається суб’єктивно — з точки зору в’язня російської тюрми, обидві ці дати нескінченно далекі. А стан здоров’я політв’язнів (у Солошенка — рак, у Афанасьєва — зараження крові) могло зробити ці тимчасові рубежі і зовсім недосяжними.

Але ось вони вдома — їх персональний жах закінчився. Однак сам формат звільнення Афанасьєва і Солошенка досить цікавий. Тому що їх не просто звільнили, а обміняли. Причому це саме той випадок, коли українських громадян обміняли на українських же громадян. У Росію чартером у відповідь полетіли одесити Олена Гліщинська та Віталій Діденко. У 2014-у вони, за даними слідства, створювали в області сепаратистський рух під назвою «Народна Рада Бесарабії».

Якби хтось сказав ще місяць тому, що Росія буде готова обмінювати українців на проросійських українців — його підняли б на кпини. Бо що з першого дня війни вся позиція Кремля складалася з формули «ми-до-цього-стосунку-не-маємо». І навіть визнання участі російських військ у анексії Криму було половинчастим: солдати, за словами російського президента, лише допомагали самим кримчанам «визначитися з майбутнім».

А щодо подій на українському материку все було ще однозначніше: Росія досі намагається переконати всіх, що війна — справа рук Банкової і має суто громадянський характер. Що Москва не є стороною конфлікту і що всі переговори повинні вестися безпосередньо між Донецьком, Луганськом і Києвом. І що будь-які сепаратистські рухи в українських регіонах породжені небажанням самих українців приймати «постмайданну Україну».

Й ось на цьому тлі Кремль забирає до себе українських громадян, які два роки тому закликали росій-ського гаранта копіювати «кримський прецедент» на всій території України. І якщо обмін ув’язненими йде за формулою «наших на ваших», то в цьому розкладі Гліщинська і Діденко — «найсвоїші із своїх» для Москви. Тієї самої Москви, яка ще недавно намагалася відхреститися від будь-яких натяків на те, що причетна до подій на території сусідньої країни.

Якщо ви не бачите в цьому суперечності, то згадайте, що вся історія Донбасу — це приклад того, як Москва, цинічно експлуатуючи прорадянські настрої, перетворила цілий регіон в рукотворне «Сомалі». В якому автомат Калашникова став єдиним соціальним ліфтом. І всі заклики місцевих прорадянськи налаштованих людей «ввести війська» або роздати паспорти з двоголовим орлом так і залишилися без відповіді.

Якщо доля Гліщинської і Діденка — це «сигнал» Москви для «внутріш-нього користування» про те, що «своїх не кидаємо», то дуже скоро двоє одеситів повинні стати топовими ньюсмейкерами на російських каналах. Вони повинні стати публічними, повсюдними і балакучими. Тоді цей «сигнал» справді стане «новою нормою»: якщо ти за Росію, то Кремль про тебе не забуде і, рано чи пізно, забере. А якщо Гліщинська і Діденко повторять долю Александрова та Єрофєєва, то про жоден сигнал не може бути й мови.

Тому що з моменту повернення російських спецназівців в Росію їхня доля нікому достеменно не відома. Навіть російські телеканали подавали звільнення Надії Савченко не як обмін, а як акт суверенного милосердя. Причому малося на увазі, що це відбувалося чи не в односторонньому порядку. Для цього Кремль навіть розіграв історію про родичів убитих російських журналістів, які попросили у Володимира Путіна звільнити українську льотчицю. З урахуванням того, що самі родичі щиро вважали її причетною до загибелі чоловіків, вся ситуація виглядає втричі циніч-ніше.

І саме тепер питання постають перед нами у весь свій риторичний зріст. Чому Кремль віддає Україні її співгромадян, якщо ще недавно не збирався навіть розмовляти на цю тему? Переговори йдуть між Києвом і Москвою чи Кремль торгується з Брюсселем і Вашингтоном? Що отримує Росія в обмін на україн-ських громадян й чи обмежується її інтерес лише тим, що лояльні до Кремля громадяни залишають українські в’язниці? Наскільки велика пакетна угода і скільки прізвищ стоїть у цьому списку?

Саме ці питання будуть визначати конфігурацію завтрашнього дня. Тому що в миролюбність Москви — як і в її готовність керуватися абстрактним гуманізмом — віри нема. Зрештою, рішення про помилування українців приймає та сама людина, яка два роки тому доводила всьому світу нікчемність прикордонного стовпа і те, що у «русского мира» нема кордонів, а є лише горизонти.

Джерело: «Крим.реалії» (ru.krymr.com, «Copyright © 2015 RFE/RL, Inc. Передруковується

з дозволу Радіо Вільна Європа/ Радіо Свобода»).