Навесні, коли степ густо пахне дощами і молодим різнотрав’ям, на літні пасовища вирушає худоба ТОВ «ВНФ «Зеленогірське». І двиготить тоді земля під потужними копитами тварин, немов прокинувся прадавній український степ і виринуло з небуття стадо диких биків-турів…

Нескінченним потоком, сотня за сотнею, квапливо торуючи польову дорогу, поспішають на природні простори могутні тварини. Ця елітна конкурентоспроможна худоба – південна м’ясна порода, апробована Державною експертною комісією у 2008 році й визнана селекційним досягненням у тваринництві.

Новітнє вітчизняне селекційне диво створено на основі використання генофонду найкращих порід м’ясної худоби світової селекції (шортгорн, герефорд, шароле, санта-гертруда, кубинський зебу) при схрещуванні та гібридизації з аборигенною червоною степовою для підвищення виробництва дешевої, екологічно безпечної яловичини в умовах екстремального клімату степової зони України.

Сьогодні південна м’ясна за методологією та селекційною технологією не має аналогів в Україні та на Європейському континенті. Жива маса дорослих бугаїв сягає 1055-1150 кг, корів – 560-600, півторарічного молодняку – 540-604 кг при середньодобовому прирості 1064-1250 г.

Майже сорок років копіткої селекційної роботи вчених і тваринників стоїть за цим вітчизняним досягненням. І цьогоріч Кабінетом Міністрів України ряду авторів присуджено державну премію за «створення та впровадження у виробництво південної м’ясної породи великої рогатої худоби в умовах інтенсивного теплового навантаження».

Серед нагороджених і директор ТОВ «Виробничо-наукова фірма «Зелено­гірське» Олександр Якович Манзар. Адже сьогодні в цьому господарстві зосереджений генофонд вітчизняної м’ясної породи худоби всього Любашівського району, Одещини та України. Такої кількості елітної худоби, яка випасається тут, на степовому привіллі, з весни до осені, не побачиш і в усьо­му Північному Причорномор’ї.

Тварини невибагливі до харчів. Пле­мінний молодняк, як уже зазначено, набирає за добу понад кілограм живої ваги. На пасовищі тварини скубуть усе, що на очі потрапляє. Добре переносять спеку.

– Великий тернистий шлях сторовано, щоб в оборах стояли не «хвости», а високопродуктивні тварини, – говорить Олександр Манзар. – Шкода лише, що сьогодні попит на наших бичків упав. Тим більше що за якістю наша яловичина не поступається таким породам, як герефорд, абердин-ангус і лімузин.

Через відсутність ринку збуту, насамперед за кордон, доводиться перетримувати худобу і терпіти значні збитки. Виживаємо лише на ентузіазмі. Нині маємо 1300 голів головного стада, а для реалізації – понад 300 племінних бичків і нетелів. Шкода, що на державному рівні м’ясне скотарство має мінімальну підтримку, хоча в багатьох країнах світу виробництво яловичини лише зростає. Не хотілося б при такому племінному потенціалі залишатися пасинками у тваринницькій галузі та їсти м’ясо від чужого виробника.