Вона твориться буквально на очах, наша сучасна історія. Бо і цей ранок розпочався уже звичним для воєнного часу ритуалом: в оселях увімкнено засоби інформації — дізнатися, що там, на лінії розмежування — чи стріляють, чи затишшя.

Та й осінь уже задощила, завітрюганила — нашим солдатикам, нашим дорогим захисникам сьогодні холодно, буває й голодно, а ноги у важких берцях тонуть у багнюці.

Але як смертельно жарко стає і там, і тут, коли бойовики починають обстрілювати наші позиції, блокпости і все навкруги — з мінометів, гранатометів, «градів». А наші хлопці, хоч у руках зброя, повинні, стиснувши зуби, відмовчуватися, бо у них наказ — не стріляти згідно з Мінськими домовленостями.

Ще гірше і безглуздіше: триває позиційна війна, хлопці вже підготувалися до зимових холодів, утеплили свої бліндажі, а тут несподіване: обом ворогуючим сторонам відійти на кілометр назад. У бійців справжній шок — вони палають бажанням хоч на два-три метри вперед, а наказ — відійти на тисячу метрів та ще й під усі дощі, морози і вітри! У їхніх головах збурення: ні, це не АТО і не війна! Це чиїсь ігрища у війноньку. І хто тут диригент? Знову Путін, а ми у нього на кривавих підтанцьовках чи, може, у когось із наших продажних генералів? Хто віддає подібні накази? І де, врешті, голос головнокомандувача?

Вражене й стурбоване населення у визволених районах виходить на мітинги з протестом: «Російські бандити тільки цього й чекають, щоб загарбати нові українські території, а нас знищити, бо ми хочемо залишитися у складі України!».

І воїни, і тамтешнє мирне населення вважають, що подібні накази — це нові котли, нова м’ясорубка, потоки людської крові. Один із бійців з гіркотою говорив: «Добре тим, хто сидить у високих кріслах і чиї діти не воюють. Той же Порошенко вчасно прихистив свого синочка у парламент — не кращий приклад вияву патріотизму і любові до Батьківщини».

Так, на фронті воюють звичайні хлопці, життя яких від зарплати до зарплати, українські сини від полів, шахт, заводів, чимало й інтелігенції — поети, художники, кінорежисери… Бо їм болить доля рідної землі і вони вважають своїм обов’язком захищати її і свої домівки, щоб жити стабільно, по-людськи.

«Не стріляти!» — хіба не так починалося і в Криму, коли туди безборонно, як до себе до-дому, зайшли російські «зелені чоловічки»? Їх ніхто і не думав зупиняти, і вони відхопили у нас нашу сонячну чорноморську перлину, автономію кримських татар.

Саме з Печерських пагорбів тоді була ця команда: «Не стріляти! Не сполошити чоловічків, не спровокувати війну!». Логіка божевільна, інакше не скажеш.

Сталося точнісінько, як у тому анекдоті. На пероні в чеканні поїзда у натовпі штовханина, метушня. Один тихо до іншого:

— Не бачиш? Отой зайда вже поклав око на твою валізу. Бачиш, уже й руку тягне до неї?

Йому у відповідь спокійно, безтурботно:

— А ти помовч, не сполохай!

— Та він уже з валізою чкурнув у натовп!

Той, другий, йому насмішкувато:

— Дурнику! Хай тягне, ключі ж бо від валізи — ось вони, у мене в кишені!

Точнісінько кримський варіант, тільки там, на пероні, в того безпечного поцупили валізу, а тут — цілу автономію!

І що найтривожніше — саме з Криму, із «зелених чоловічків» через зрадницьку бездіяльність влади і силовиків почалася окупація Донбасу, війна у центрі Європи, яку Порошенко чомусь назвав абревіатурою АТО. Цим і збив з пантелику наших партнерів у світі, які й досі до пуття не знають, що ж у нас насправді — АТО чи військова агресія з боку Москви.

Незбагненна річ: Донбас уже вмивався людською кров’ю, а влада, генералітет, парламент мовчали, хоча щодня йшла тривожна інформація про наших убитих і поранених. Що це було — переляк, непрофесіоналізм, а може, зрада? Прийде час — історія скаже своє слово. Віддасть шану справжнім українським патріотам, хлопцям з усіх регіонів України, з різних верств населення. Вони гуртувалися, самоорганізовувалися, як у час Євромайдану і Революції Гідності, озброювалися чим Господь послав і часто у домашніх капцях — на Донбас, захищати Україну і нашу Незалежність. То був масовий подвиг — за велінням серця, без жодного наказу згори.

У ті надзвичайно критичні для нашої держави дні, як ковток надії і чистого повітря —пісня! І звідки? З Росії, з лігва нашого одвічного найпідступнішого ворога — путінської Росії:

Моя страна сошла с ума!

Андрій Макаревич, давній і вірний друг українців, російський поет, музикант, співак, бард на повний голос засудив агресію Росії проти миролюбної України.

Рождаясь, не выбирают страну,

И нам вовек не оборвать эту нить.

Моя страна ушла на войну,

И я не смог её остановить.

Кому власть, кому сласть,

Кому тюрьма да сума.

И я не в силах эту боль превозмочь:

Моя страна сошла с ума.

И что тут делать и как тут быть,

Если всё отныне вверх дном?

Не надо нимбы и крылья растить,

Надо просто не быть дерьмом!

И я уверен только в одном:

Пришла пора выбирать.

Но если решил не быть дерьмом —

И жить легко, и умирать.

И жить, и не умирать.

У цій пісні більше підтексту, ніж тексту, причому, як на мене, не тільки на адресу російської влади.

За цей крик душі путінська преса назвала російського митця зрадником, а Україна, прогресивне людство аплодувало йому за його правду і мужність.

Моя страна сошла с ума!

Слухаючи ці слова, кожен щирий, чесний українець подумає: а чи сповна розуму і державницької відповідальності були наші очільники у драматичні кримські дні, чому не дали рішучої відсічі завойовникові, чого вимагає, передусім від влади, і наша Конституція? За те безголів’я, а може, й відверту зраду вся Україна, увесь наш народ сьогодні платить надто високу ціну, а винуватцям усе зійшло з рук. Як з гуски вода — вони, як і раніше, всі при кермі.

Дивує діяльність президента як дипломата. За кордоном з нашими і часто не дуже нашими партнерами він знаходить спільні рішення — англійською мовою — з тих же горезвісних Мінська-1, Мінська-2 чи скільки їх там ще буде.

З Путіним наш поліглот російською теж домовляється, певно, про теж, пов’язане з Мінськом, а може, і зі своїм бізнесом.

А от ніяк у нього не виходить рідною, українською, щиро і відверто, як свій із своїми, обговорювати гострі, болючі теми війни і миру, економіки і соціальних питань. Чому? Адже він — гарант, а відтак повинен відпо-відати за все, що діється в країні. Та про які реформи можна всерйоз у нас говорити, коли всупереч Конституції бізнес її гаранта досі успішно процвітає у нас, в Україні, й у ворожій путінській Росії. Там, у Росії, він сплачує податки. А куди вони йдуть? На випуск зброї, якою російські бойовики убивають і калічать наших захисників.

Що й говорити — колоритна фігура нашого гаранта, і тому представникам нашої історіо-графії доведеться досить довго розв’язувати тугий гордіїв вузол його президентської і бізнесової біографії.

Утім, зовсім недавно Петро Порошенко по-хорошому здивував своїх співвітчизників. У Львівському національному університеті відзначали 150-річчя першого президента України Михайла Грушевського, видатного історика, автора багатьох праць, у тому числі фундаментальної «Історії України-Руси», професора Львівського університету, якому віддав 20 років свого життя. Перший голова Центральної Ради (тобто президент) Української Народної Республіки (УНР) — багатовимірна і глибоко патріотична постать.

Чимало теплих слів сказав у своїй лекції наш президент про свого предтечу і його боротьбу за самостійну Україну — перші кроки до нашої Незалежності. Торкнувся і ролі істориків у написанні правдивої історії народів. Говорив про російських псевдоісториків, які, фальсифікуючи, перекручуючи історію нашої країни, добрехалися до того, що Україна — штучне територіальне утворення і що мова у неї — штучна, і що взагалі вона здатна існувати тільки під протекторатом Росії. І цю маячню, як мантру, Путін завжди і повсюдно озвучує.

Наостанок своєї лекції в університеті Петро Олексійович задав аудиторії запитання: «Чи має право перша особа країни підказувати історикам, як писати і про що?».

Зал мовчав, бо запитання було явно провокативним: кого насправді мав на увазі Порошенко — Грушевського чи себе? Чи ще когось? Аудиторія мовчала саме через неоднозначність запитання.

Насолодившись сум’яттям студентів, витримавши театральну паузу, переможно відповів сам: «Має право, якщо його ім’я — Михайло Грушевський!»

Бажаного ефекту було досягнуто. Але чому б нашому президентові не задати всьому сус-пільству й інше запитання: чи до-зволено першій особі країни ґвалтувати Основний Закон, підминати його під себе, щоб узурпувати владу? Втім, це робили всі наші царі, даруйте — президенти.

Якби таке запитання прозвучало, думаю, авдиторія не принишкла б і відповіді не були б простими. Атмосфера нагадувала б розпечену сковорідку, бо дуже багато запитань накопичилося у населення до влади — про війну і мир, про стратегію нашого руху вперед.

Ось думка про все це не звичайного українця, а народного депутата, озвучена ним на 112-у каналі:

— Влітку я об’їздив половину областей України. Чого тільки я там не почув про нашу владу, про її так звані реформи, боротьбу з корупцією і хабарництвом! Якби зі всіх тих зустрічей і висловів вирізати матюки — настала б повна тиша. Матюк — така оцінка нашій владі.

Згадаймо лише один приклад. Зовсім недавно на Західній Україні здавали в експлуатацію нову школу. На її урочисте відкриття прибув і наш президент. Здавалося б — радість для батьків, дітей, усіх мешканців. Аж ні, бо то було свято з гірким присмаком: школа стояла довгобудом, її зводили — уявіть! — двадцять років!

Хіба такою повинна бути турбота у незалежній Україні про підростаюче покоління, а отже і про наше майбутнє?! Та у нас довгобудом стало усе життя, а передусім — примарні реформи. Вони такі ж довгобуди, як і та школа!

Чи таким повинен бути темп життя у країні, яка по всьому периметру оточена озброєними до зубів бойовиками російського агресора?

Бідолашні нинішні історики, бідолашна історіографія! Як же за таких умов чесно і правдиво писати сучасну історію, адже «із пісні слова не викинеш», а якщо викинеш матюки — правда стане напівправдою.

І попри все, спасибі нашому президентові за те, що, говорячи про важливу сторінку нашої історії, там, у Львові, він несподі-вано для самого себе виокремив іншу нашу злободенну проблему — знати правдиву тисячолітню історію свого народу, його злети, падіння і нові злети. Бо ж свою історію нам довелося пізнавати з легенд, пісень і переказів із покоління в покоління, адже все українське за російського царату заборонялося, а за радянщини — перекручувалося і фальсифікувалося.

Тому й не дивно, що й до нині десь із натовпу можна почути: «А почему вы по-хохляцки? Украинского языка нет, он искусственный! И вся Украина — искусственное территориальное образование!»

Ось вони, успіхи російської історіографії, її пропагандистів та агітаторів! А ми дивуємося, чому багато наших хлопців уникають іти до лав армії, захищати Батьківщину.

Патріотів і громадян держава має ростити з дитинства, з дитсадка, зі школи. Де сьогодні наші лектори, де пропагандисти й агі-татори? Коли правдива історія про великі набутки нашого великого народу повсякдень лунатиме скрізь, тоді природно й сприйматиметься таке. Вчитель учневі:

— Покажи на карті, де знаходиться Україна.

Хлопець до карти не підійшов. Він приклав руку до грудей і сказав:

— Україна тут, у серці.

Отже, за вами, історики і вчителі, вагоме слово. І залучайте до співпраці кращих агітаторів за Незалежну Україну — наших перших добровольців, що пройшли Крим, Рим і мідні труби, бо вони ліпше од інших знають, чому і за що боролися, коли в чотирнадцятому першими йшли на війну захищати Батьківщину.

Багато країн на земній кулі, а Україна — одна. Іншої Батьківщини у нас нема.