Сьогодні у Києві в Національному музеї «Меморіал жертв Голодомору» відкрилася виставка «Незламні» — 15 історій про тих, кого не зламав Голодомор.

Як зазначається на сайті Українського інституту національної пам’яті — одного з організаторів виставки, влітку 1932 року переляканий Сталін писав: «Україну можемо втратити!». Він боявся втратити Україну як ресурс, без якого побудова могутньої індустріальної імперії, здатної завоювати світ, залишалася б тільки мрією. Щоб не втратити, він вирішив стратити Україну. Стратити як уособлення всього, що ненавидів диктатор — свободи, самодостатності, культурної унікальності.

«Вбивство цілого народу без війни у мирний час мало залякати інших, засвідчити всемогутність і безкарність «вождя народів». Голод не лише забрав життя у мільйонів українців, але вбив їх як українців: ті, хто вижив, добровільно позбавлялися власної мови, культури, традицій, переплавлювалися у безликий «совєтський народ», — розповідає голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Але геноцид зламав не всіх. Серед тих, хто вижив фізично, були й такі, хто не дав знищити себе духовно. Про цих людей — проект «Незламні». Вони зуміли реалізувати себе, попри травму пережитого у 1932—1933 роках, і всупереч несприятливим обставинам радянської дійсності наступних років. Вони стали художниками, письменниками, досягли успіхів у науці та техніці. Хтось, як Василь Барка, бачив метою свого подальшого життя донести світові правду про Голодомор, а хтось, як Олесь Гончар, тримав біль пережитого у своєму серці і збагачував своїми творами українську літературу. Інші, як Микола Руденко чи Олекса Тихий, ставали до відкритої боротьби з режимом. У кожного з тих, кого не зламав Голодомор, був свій шлях. Але вони зберегли у собі здатність творити нове. Окрім уже названих, це автор Акта проголошення незалежності України у 1991-у Левко Лук’яненко, оперна співачка Євгенія Мірошниченко, дисидент Іван Світличний, видатна художниця Катерина Білокур, лікар Нонна Ауска, поет Дмитро Білоус, модель Євгенія Сакевич-Даллас, творець музеїв Михайло Сікорський, кіно-драматург Борис Хандрос, прозаїк Анатолій Дімаров, живописець Опанас Заливаха.

Ці чоловіки та жінки знали, що живуть не лише за себе, а й за мільйони інших, вбитих фізично чи духовно. Знали, що несуть у собі унікальну культуру, яку мають врятувати, щоб зберегти різноманітність світу. Завдяки їм Сталін програв — Голодомор не зламав Україну.

Після десятиліть нищення, незламні звелися на ноги і в 1991-у поставили крапку в історії створеної Сталіним імперії. І сьогодні Україна впевнено зупиняє спроби відродити цю імперію. Впевнено захищає рубежі свободи — свободи власної, свободи Європи. Бо ми народ, який не зламали геноцидом.

На вшанування пам’яті жертв Голодомору у суботу, 26 листопада, жалобні заходи відбудуться по всій Україні та десятках країн світу.

В Одесі вшанування розпочнуться о 14.00 покладанням квітів до Пам’ятного знака жертвам Голодомору 1932—1933 років на Лідерсовському бульварі. Опісля відбудеться Мовчазна хода до Соборної площі, де о 16.00 одесити долучаться до загальнонаціональної хвилини мовчання та акції «Запали свічку пам’яті».

Із настанням темряви кожен небайдужий може вдома запалити свічку чи лампадку і поставити її на підвіконня так, щоб було видно з двору, — на знак скорботи і пам’яті про мільйони загублених московсько-більшовицьким режимом життів наших співвітчизників.

***

Більшість наших співвітчизників (72%) визнають, що Голодомор 1932—1933 років був геноцидом українського народу. Не погодилися з таким твердженням 14%, і стільки ж не визначилися. Про це свідчать результати дослідження, проведеного соціологічною групою «Рейтинг» у вересні цього року.

Незважаючи на те, що кількість тих, хто визнає Голодомор геноцидом, дещо зменшилася порівняно з торішнім (із 80% до 72%), водночас вона є такою ж як у 2014-у і вищою, ніж була у 2010—2012 роках (близько 60%).

Твердження, що Голодомор 1932-го—1933-го був геноцидом українського народу, поділяють практично всі жителі Заходу країни (97%), більшість Центру (78%), майже дві третини Півдня (57%) та трохи менше половини Сходу (48%).

Мешканці сіл більше згодні з тезою про Голодомор-геноцид, аніж міст (79% проти 68%). Серед респондентів, рідна мова яких українська, так вважають 83% опитаних, тоді як серед тих, хто розмовляє російською, — 47%. У віковому розрізі кількість тих, хто підтримує тезу про Голодомор-геноцид, коливається від 70 до 75% у різних категорі-ях. Водночас простежується різниця у кількості противників цієї тези у вікових групах: чим старші опитані, тим їх більше.

Серед прихильників євроінтеграції тих, хто погоджується, що Голодомор 1932—1933 років був геноцидом, — 86%, серед противників — майже вдвічі менше (48%). Подібна тенденція і серед тих, хто за чи проти вступу до НАТО (91% проти 53%). Натомість респонденти, які підтримують вступ до Митного союзу, менш схильні до підтримки визнання Голодомору геноцидом (таких серед них лише 38%). Цікавим є те, що ностальгічні настрої за СРСР не мають вирішального впливу на ставлення опитаних до сприйняття Голодомору як геноциду. Так, 59% тих, хто жалкує про розвал Радянського Союзу у 1991 році, все одно погоджуються з тим, що Голодомор був геноцидом (25% — не погоджуються). Серед тих, хто не жалкує, таких 85%.

У рамках дослідження було опитано 2000 респондентів. Помилка репрезентативності не перевищує 2,2%.