Усі вони сподіваються отримати шенгенську візу, щоб потім поїхати до різних країн Європи. Велика частина претендентів на омріяну наклейку в паспорті має намір влаштуватися на роботу в одній з країн ЄС. Ось кілька історій людей, почутих у черзі під візовим центром у Києві.

Не використавши історичного шансу стати членом європейської спільноти, як це зробили країни колишнього соцтабору та республіки Балтії, Україна перетворилася у найбідні-шу державу Європи. Це головна причина черги. Поки оптимісти-романтики чекають на вкотре обіцяний безвізовий режим, реалісти наполегливо стоять у вервечці.

Крім традиційно багатих країн старої Європи, з найближчих сусідів найпривабливішою для роботи є Польща, далі, зі значно меншою кількістю виданих віз, — Чехія, Угорщина, Литва.

Нещодавно Генеральний консул Польщі в Одесі Даріуш Шевчик оприлюднив такі цифри: «Польща має найбільше консульських представництв в Україні з усіх країн Європейського Союзу. Їх шість. Це консульства у Львові, Луцьку, Вінниці, Харкові, Одесі, а також візовий від-діл посольства у Києві. Торік наші консульські представництва прийняли 1317023 візові анкети і видали громадянам України 1267359 віз. Це на 30 з лишком відсотків більше порівняно з попереднім роком. Нема іншої краї-ни Євросоюзу, яка видала б українцям таку велику кількість віз».

Чому українці їдуть до Польщі? Відповідь — на поверхні: незначний мовний бар’єр, схожа ментальність, близько додому.

Мій друг Гай, який мешкає у Берліні, розповідав, що в його будинку прибирає полька і припускає, що в домі тієї польки, ймовірно, прибирає українка. Це як закон сполучених посудин, але замість рідини тут люди та їхні долі.

Та повернімося до нашої черги. Молоді і літні, чоловіки й жінки. Українці — нація доволі забобонна (знаю по собі: поки задумане не здійсниться, хто ж тобі розповість про свої плани та надії?). Наше завдання — віднайти людей, готових переповісти свій досвід. Цього дня несподівано був спростований міф, що жінки балакучіші за чоловіків, — усе виявилося навпаки.

Сергій та Григорій — кваліфі-ковані фахівці, монтують обладнання для харчової промисловості, міні-молокозаводи та пивоварні у різних країнах світу. Працювали в Англії, Німеччині, Гаяні, Тринідаді і Тобаго. Проблеми мовного бар’єру нема, знання англійської стає в пригоді скрізь. «Роботодавець забезпечує хороші умови проживання, навіть у джунглях ми жили з кондиціонером, мали окрему кухню, — розповідає Сергій. — Ми не живемо у скотарниках, як це люблять оповідати про наших гастарбайтерів. У неділю перемо речі, варимо борщ (завжди здому беремо борщовий набір і сало) і, звичайно, відпочиваємо. На третій місяць роботи за кордоном завжди дуже хочеться додому, в Україну».

Руслан Йосипович стоїть у коридорі з табличкою «Робота в Польщі без посередників». Запевняє, що все легально, що він представник польської будівельної фірми, яка споруджує великий торговельний мол у Кракові. 150 кваліфікованих будівельників з України вже працюють на об’єкті, треба — стільки ж, віком від двадцяти до шістдесяти років. Потрібні арматурники, зварювальники, муляри, теслі та різноробочі. Фірма обі-цяє високу зарплату та гуртожиток, де в кімнаті по двоє-троє.

При появі праців-ниці візового центру пан Руслан з табличкою зникає.

Катя народилася у Фастові. Майже 13 років працює в італійському місті Сієна барменом. Радить, коли буду в Італії, брати каву неаполітанську, бо вона найліпша. Спочатку в Італії влаштувалася її мати. По закінченню школи дівчина також поїхала туди і вивчилася на перукарку. Вихідні проводить зі своїм п’ятирічним сином Данієле, котрий розмовляє італійською та українською. Вона любить Італію, каже, що в цій країні ставлення до українців дуже доброзичливе, так само як і до людей з іншим кольором шкіри. Це надзвичайно толерантне сус-пільство, запевняє Катя.

Іван, киянин, студент і модний хлопець. Виходить з кабінету, тримаючи в руках відкритий паспорт з вклеєною візою. Спостерігаємо момент справжнього щастя. Навіть футболіст, який забив гол на чемпіонаті світу, такої радості не випромінює. Іван розглядає візу, наче не вірить своїм очам. Він навчається у Ягеллонському університеті в Кракові на кінопродюсера, розповідає, що візу вдалося відкрити лише з третьої спроби. На запитання, чи повернеться в Україну по закінченню навчання, відповідає відверто, що хотів би жити у США.

Віктор і Петро розмовляють квітучим полтавським різновидом української мови, від їхньої говірки в коридорі візового центру аж світлішає. Збираються до Польщі, де готові виконувати будь-яку некваліфіковану працю, обидва поїдуть за кордон вперше. Мають там знайомих краян. Віктор хотів би, якщо поталанить, влаштуватися водієм, але готовий братися за будь-що. Кажуть, що вирішили податися на заробітки, «бо наша Україна бідна, роботи нема, грошей нема, вопше хана».

У черзі за кращим життям — найбільш активні, рішучі, креативні. Люди, які навчилися не вірити обіцянкам-цяцянкам влади, які звикли самі собі давати раду і самотужки виходити зі скрути. Віриться, що у більшості з них усе вийде.

Черга — це не лише явище, не лише група осіб, яка вишикувалася за чимось у певному порядку. Черга — це ще й алегорія. У черзі до Європи стоїть і держава

Україна, цього разу — за поки що примарним безвізовим режимом. Лише три роки тому ставки були куди вищими, тоді здавалося, що навіть вступ до Євросоюзу не за горами. Сьогодні ж і неозброєним оком видно, що держава на європейському шляху не встигає за власними громадянами і це відставання дедалі збільшується.