Римма Олексіївна Литвин — учасниця програми «Золота осінь людей похилого віку», відома колегам-пенсіонерам виступами на сцені з авторськими піснями під гітару. А ще вона записує свої життєві історії, яких за її 80 з лишком років назбиралося чимало. Одна з таких оповідок — «Орбіт 1943 року» — була надрукована в «Чорноморських новинах» 28 січня. Нині пропонуємо вашій увазі ще одну бувальщину із радянського періоду життя.

У деякому царстві, у диво-государстві жили-були у будинку на шостому поверсі селища Котовського дід та баба. Надумали якось вони кухоньку підчепурити — наклеїли нові шпалери. Гарна стала кухонька, як дівчина у віночку.

Залишилося у них три рулони шпалер. Дід і каже: «А поїхали, бабуню, на базар, продамо ті шпалери і купимо тобі подарунок на жіноче свято!».

Шостого березня вибралися раненько на «Привоз». Вздовж вулиці рядочком стояли люди з різним крамом: рукавичками, посудом, книжками — торгували. Зі своїм товаром стали й дід з бабою: стоять, тупцюють, бо ноги замерзли, вже й зголодніли, їстоньки хочеться. Не продаються кляті шпалери: то мало, то дорого, то «некрасиві».

Пішов дід по пиріжки і десь забарився, а тут до бабусі підходять чоловік із жіночкою, молоденькі, чорнявенькі.

— Мабуть, приїжджі, винаймають житло, — подумала баба і пожаліла їх: — Бідолашні.

За скільки візьмуть — за стільки й віддам, — вирішила собі.

Чорнявий глянув якось вороже на бабу й пита:

— Продайош обої, бабка?

— Продаю, синку, беріть, скільки дасте — за стільки віддам, — привітно відповіла.

— А вот сєйчас поєдішь с намі, а там посмотрім, сколько тєбє дадут, спєкулянтка! — гаркнув і разом з жіночкою підхопили бабусю під боки і потягли до машини.

А тут дід з пиріжками — кричить:

— Бабо, ти куди?

Бабуся йому пояснює:

— Діду, мене в тюрму везуть! Винеси борщ і кашу на балкон, щоб не прокисли!

Чорнявенькі завантажили

бабусю в автобус і гогочуть:

— Нє в тюрму, бабка, а в комєндатуру!

Плаче бідна:

— Відпустіть мене, я там ніколи не була, я боюся...

Але таки поїхали. В автобусі була ще одна жіночка, плакала дуже... Кружляли, кружляли — приїхали.

У комендатурі — довжелезний коридор. Блимає одна-однісінька лампочка, повно циганок з дітьми. Ґвалт — люди гуртуються, то шепочуть, то лаються.

Бабуся присіла на стілець, умостилася і почала чекати, коли її викличуть до начальника у кабінет. Зігрілася й задрімала, а прокинулася — чорнявенький біжить.

— Синку, ти не забув про мене?

Той пробрався крізь натовп до баби і повів до кабінету. А в кабінеті стіл великий, на ньому лампа, а за столом — начальник, кремезний такий. Бабуся ледве не зомліла, коли він на неї глянув:

— Продавала обої? — питає.

— Продавала… Не сама, з дідом продавала. Кухоньку ремонтували, три рулони лишилося...

Начальник гахнув по столу папкою:

— Давно спікуляцієй занімаєтесь?

— Ні, недавно, пояснює сердитому дядькові баба. — Ми хотіли й мою спідницю продати, а дід каже: не бери, ще спекуляцію пришиють. А я постаріла, схудла — вона на мене завелика...

— Вот вам штраф, 10 рублєй, заплатішь на Жуковского, і чтоб я тєбя больше нє відєл! — гримнув.

Взяла баба бомагу, а тут блим-блим — і світло згасло зовсім. Надворі темно і в кабінеті темно й тихо. Постояла бабуся, подумала та й пішла. Приїхала додому, зуби цокотять, змерзла, голодна. Підійшла до дверей, чує — гомонять чоловіки-сусіди, а дідусь співає:

«По тундре, по широкой дороге,

Где мчится скорый

«Воркута-Ленинград...».

Ніколи бабуся не забуде, як її зустріли «хлопці»: цілували, обій-мали, горілочкою пригощали, пиріжками частували!

Восьмого березня дідусь подарував бабусі мохеровий шарф, який вона йому подарувала на 23 лютого, в день Радянської армії, і на тому вся ця історія закінчилася.