У зв’язку зі сторіччям революції в публічному дискурсі почастішали згадки про її діячів. Аж тут додалися й післявиборні скандали в Еквадорі, цікаві зокрема тим, що до президентського крісла там пробився чоловік на ім’я Ленін. Мабуть, справдилися сподівання, свого часу вкладені батьком політика, коли називав сина саме так, а не, скажімо Франсиском, Фернандом, Хуаном… Або й Гітлером. Бо є в Еквадорі й громадяни, чиї батьки, іменуючи дітей, виразили пієтет не до російського політбожка, а до ідола Третього Райху. Втім, не стільки ж: за статистикою, що її наводить американська «Маямі Геральд», Гітлерів там ледь над півтисячі, а Ленінів у тридцять шість разів більше! І все-таки скандальні вибори балансували на межі 50х50 – мабуть, тому, що Франсисків із Фернандами та Хуанами – мільйони, і орієнтуються вони не на Гітлера або Леніна, а на традиційніші для країни й людства вартості.

Для мільйонів же в колишньому СРСР Ленін і Гітлер були не так реальними людьми, як персоніфікаціями двох полюсів морального все­світу – всього найліпшого або ж усього найлихішого. Цьому сприяло мистецтво, що було більше засобом пропаганди, ніж власне собою, відіграло роль і те, що в затеїзованому протягом одного покоління суспільстві психологічна потреба в релігійному шануванні не була знищена, навпаки, вона культивувалася державою. Тільки об’єкт шанування підмінили, поставивши на місце втіленої Божої досконалості уособлені людські пристрасті. Це зокрема призвело до цікавого соціально-психологічного ефекту: серед «внутрішньо опозиційної» до радянського ладу молоді з’явилося чимало осіб, що наверталися до культу Гітлера, дивуючи найпередовіших у світі педагогів – як же так, мовляв, у країні, що перемогла фашизм... А вибір робився за найпримітивнішою логікою: раз отой один – «поганий», отже «хорошим» є його «метафізичний супротивник». Хоча саме на метафізичному рівні різниці немає – в тому ж бо й диявольська хитрість: метаючись між двома «полюсами», дезорієнтована людина щось одне та й вибере, зрештою, байдуже, що саме.

Але чим усе-таки привабили значну кількість людей ці двоє? До речі, близькі «іменинники» – один сьогоднішній, а другий позавчорашній. Цій темі нещодавно присвятив свою публікацію у блогу «Acton Institute» автор Брюс Едвард Волкер. Він переймається питанням: як могло так статися, що чимало людей з репутацією інтелектуалів були симпатиками цілої низки лиходіїв від Леніна до Пол Пота, винних у багатомільйонних смертях? Захищали, приховували злочини, причому цілком вільно, без примусу – як, наприклад, пулітцерівський преміянт і кореспондент «Нью Йорк Таймс» Волтер Дюранті, що заперечував голодомор в Україні та сприяв позитивному іміджеві людовбивчого режиму в очах західної публіки.

Волкер наводить таке міркування: моральна дезорієнтація інтелектуалів відбувалася, коли вони з політичних уподобань «дозволяли» комусь те, що за писаними й неписаними вселюдськими законами забороняється всім. І судили за кривою мірою, дорівнюючи, скажімо, заборону на професії в часи антикомуністичних кампаній на Заході до фізичного знищення мільйонів в СРСР.

Автор посилається на думку письменника-філософа Томаса Стернза Еліота: в добу атеїзму або релігійної індиферентності люди з невдоволеними духовними потребами вдаються до квазірелігійних пошуків. Еліот кристалізує цю думку в афоризмі: «Якщо у тебе немає Бога, причім ревнивого Бога, ти конче вшануєш Гітлера або Сталіна». До речі, саме Сталіна висунули наперед у впливових російських ідейних групах, які цілком логічно – нарешті – поєднали симпатію як до комунізму, так і до фашизму, дещо «засунувши» Леніна і заразивши радянським культом 1930-1950-х значну частину сьогоднішнього російського суспільства. Та й в Еквадорі Сталінів не менше, ніж Ленінів, – теж понад 18 тисяч.

Тим же часом католик Волкер підводить упритул до церковного пояснення, яке відрізняється простотою від суперечливих одне щодо одного «наукових» і стосується передання про антихриста, тобто персонажа, що заміняє собою Христа в очах людини: кожен знаходить собі бога згідно з глибоко захованими в душі прагненнями.