Війна не закінчена, поки не похований останній полеглий на цій війні солдат. Історики досі не можуть точно назвати загальну кількість тих, хто під час Другої світової загинув, б’ючись з гітлерівською Німеччиною на території колишнього СРСР і в Східній Європі. Важко сказати, коли війна закінчиться у цьому сенсі.

КОЛИ СХАМЕНУЛИСЯ, БУЛО ЗАПІЗНО

Сімдесят років, однак, вважалося, що Друга світова війна закінчилася. А перемога союзників по антигітлерівській коаліції незаперечна, тому що підтверджена Актом про капітуляцію Німеччини, угодами, підписаними на Ялтинській і Потсдамській конференціях, а також створенням Організації Об’єднаних Націй.

Незважаючи на протистояння ідеологічних систем Заходу і СРСР, незважаючи на холодну війну та гарячі війни, які колишні союзники в різних регіонах світу вели чужими руками впродовж семи десятиліть, загальноєвропейська і, як наслідок, загальносвітова система безпеки вціліла. І навіть розвивалася. Спочатку на основі двосторонніх і багатосторонніх договорів, а потім (через тридцять років після перемоги над Німеччиною) була закріплена в Заключному акті Гельсінкської наради з безпеки і співробітництва в 1975-у.

Центральне місце у цьому акті займало положення про непорушність кордонів європейських держав і неможливість їх насильницької зміни. Хоча холодна війна тривала, хоча одна криза у відносинах Заходу і Сходу змінювалася іншою, хоча в державах Східної Європи впали комуністичні режими, хоча розвалився СРСР, ніхто в Європі не міг навіть подумати про захоплення чужої території.

Принцип непорушності кордонів і заснована на ньому система безпеки витримали випробування часом і здавалися світовому співтовариству настільки міцними, що всі розгубилися, коли в березні 2014 року Російська Федерація анексувала український Крим, зруйнувала договірну систему, над якою працювали кілька поколінь полі-тиків і дипломатів.

Ця розгубленість порівняна з тією, яку звідали переможці в Першій світовій війні, коли Гітлер став послідовно руйнувати Версальську систему безпеки, не звертаючи уваги на боязкі протести і вмовляння з боку Великобританії і Франції, які за потугою збройних сил та ресурсів у середині 30-х років минулого століття переважали ресурси і військову міць Третього Рейху в кілька разів.

Впевненість у військовій та економічній перевазі над гітлерівською Німеччиною була такою великою, що навіть після анексії Австрії, після захоплення Чехословаччини, навіть після оголошення війни, зумовленої вторгненням вермахту в Польщу, домо-витися зі «слабким» Гітлером у Парижі і в Лондоні вважали цілком можливим. А схаменулися тільки в 1940 році — після розгрому Франції та евакуації британських військ під Дюнкерком.

Спільним у міркуваннях нинішніх політиків, експертів і фахівців з міжнародних відносин стало порівняння економічних та військових ресурсів Ро-сійської Федерації з такими ж військовими та економічними ресурсами США і країн Євросоюзу. Неспівмірність їх очевидна. Але робити висновок про те, що «слабкий» у військовому та економічному сенсах Путін не зважиться на масштабний воєн-ний конфлікт, а то й на «гарячу» війну із Заходом, — велика помилка. Схожа на ту, яку напередодні Другої світової зробили європейські умиротворювачі.

ПОСТУПКАМИ АГРЕСІЮ НЕ ЗУПИНИШ

Щоб зупинити Гітлера в 1934 році, казав Черчілль, досить було кількох батальйонів. Щоб зупинити його в 1938-у, знадобилося б кілька армій. А в 1940-у фюрера вже не можна було зупинити. Довелося воювати і заплатити ціну в десятки мільйонів життів.

Зупинити російські танки за кілька кілометрів від Тбілісі в 2008-у вдалося одним дзвінком президента Джорджа Буша президенту Дмитру Медведєву, а також появою у водах Грузії одного американського есмінця. Вдруге Буш, однак, не зателефонував. Роль миротворця взяв на себе президент Франції Ніколя Саркозі. В результаті грузинська Абхазія і грузинська Південна Осетія досі окуповані Росією.

У березні 2014 року миролюбний президент Барак Обама не подзвонив президенту Путіну і не показав, що проти агресора готовий застосувати силу. Як наслідок — український Крим анексований, частина українського Донбасу захоплена терористами, а роль миротворців (таких самих довірливих, як колись Ніколя Саркозі) взяли на себе французький президент Франсуа Олланд і канцлер ФРН Ангела Меркель. У результаті окупанти облаштувалися в Україні надовго, якщо не назавжди.

Ті, хто вважає, що апетит Путіна цим задоволений і він зупиниться на досягнутому, ті, хто думає, що, віддавши український Крим на поталу загарбникові, можна купити мир для Європи, повторюють помилки минулого. Поступки агресор сприймає як слабкість, а переговори, не підкріплені силою або загрозою застосування сили, намагається використати як плацдарм для нового наступу.

На жаль, у рамках «нормандської четвірки» переговори з Росією з самого початку носили характер поступок, спроб знайти компроміси там, де слід було почати з рішучої відсічі і пред’явлення конкретних вимог. Піком цих поступок стали відомі тринадцять пунктів угоди «Мінськ-2», нездійсненних у принципі, придатних тільки на те, щоб в економічному, військовому і моральному сенсах роками виснажувати і принижувати Україну.

Змінити становище могло б наростання економічних санкцій Заходу щодо Росії. Але ці санкції завмерли на позначці близькій до нуля. Й останнім часом з боку Євросоюзу йдеться тільки про їх пом’якшення або скасування, хоча Путін (як і Гітлер перед Другою світовою) не виявляє на практиці ніякого прагнення до миру, а, навпаки, збільшує напруженість і розширює зони конфліктів із Заходом.

Бомбардування сирійських міст російською авіацією і підтримка Башара Асада показали, що локальні конфлікти, якщо не стримувати агресора, готові в будь-який момент перетворитися в збройне проти-стояння, а потім — у справжню війну за участі провідних держав світу. Відіграти назад у разі її початку вже не вдасться.

Усвідомлюючи це, Москву і Сочі останнім часом відвідують високопоставлені візитери із США та Німеччини, обмінюються рукостисканнями і посмішками, заявляють про конструктивні результати візитів. Але на фотографіях видно, як рука держсекретаря США Рекса Тіллерсона під час побачення із Сергієм Лавровим повисає в повітрі, а посмішка Ангели Меркель під час рандеву з Путіним схожа, швидше, на гримасу.