В газеті «Урядовий кур’єр» від 17 травня 2017 року опублікований указ Президента України №133. Відповідно до цього указу набрало чинності рішення Ради національної безпеки й оборони України від 28 квітня «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших економічних заходів (санкцій)».

ЗВОРОТНИЙ БІК МЕДАЛІ

До санкцій (уперше з початку їх застосування під час війни) включене блокування доступу до російських інформаційних ресурсів в інтернеті. В тому числі до Яндексу, до соціальних мереж «ВКонтакте» та «Одноклассники». Серед санкцій і заборона на використання державними установами програмного забезпечення російського виробництва. Включаючи поширений в Україні бухгалтерський програмний продукт 1С.

Фахівці вважають, що за допомогою цих ресурсів, соціальних мереж і програм російська ФСБ та інші спецслужби Російської Федерації отримують несанкціонований доступ до інформації і використовують її у гібридної війні проти України. Цілком імовірно, що так і відбувається. Але у кожної медалі є зворотний бік. В даному випадку зворотний бік застосування санкцій — обмеження прав і свобод громадян. Зокрема, права на отримання, обмін і поширення соціально значущої інформації.

Не скажу, що схвалюю, але добре розумію необхідність тимчасового обмеження такого права під час війни. Навіть війни гібридної і неоголошеної. Але в будь-якому разі для мене, і, сподіваюся, не тільки для мене, важливо, яким чином і для чого держава обмежує це право.

Чому для заборони «колорадської стрічки» знадобилося голосування у Верховній Раді з дебатами і бійкою в залі, а блокування соціальних мереж і російських інформаційних ресурсів запроваджене рішенням РНБОУ та указом Президента? Так, закон про санкції дозволяє вводити їх таким чином. Але ми в правовій державі живемо чи в деспотії? У нас парламентсько-президентська республіка чи самодержавство? Конституція у нас закон прямої дії чи папірець для зображення демократії?

ОБІЙТИ ЗАБОРОНИ ЛЕГКО

Ми воюємо чи імітуємо війну? Якщо воюємо, давайте згідно з Конституцією запровадимо воєн-ний стан, розірвемо дипломатичні відносини з Росією, припинимо торгувати з ворогом, закриємо кордони. І кожного громадянина України, хто їх самовільно перетинає, хто так чи інакше співпрацює з ворогом, не перетинаючи кордонів, засудимо, якщо вина доведена. А якщо не доведена — інтернуємо, як американці зробили з японцями під час Другої світової війни.

Постраждають мільйони людей? Але ж півтора мільйона наших співгромадян, вимушених переселенців з окупованих територій, страждають уже зараз. А більше десяти тисяч громадян України вже не страждають. Вони мертві, вбиті російськими агресорами і терористами.

Якби забороною на використання російських інформаційних ресурсів в інтернеті (і тільки цим) держава могла зміцнити безпеку, наблизити перемогу хоча б на день, можна було б з обмеженнями у правах змиритися, зрештою, потерпіти. Бухгалтерам перейти на аналогічну українську систему обліку. Любителям спілкування у відстійних соціальних мережах перейти на інші майданчики.

Але в тім-то й річ, що терпіти не доведеться. Обійти заборони в мережі (за бажання і вміння поводитися з комп’ютером) просто. На популярних російських сайтах уже вивішений список «дзеркал», які дозволяють обійти санкції. А досвід боротьби з обмеженнями в інтернеті користувачами накопичений такий, що аж задосить.

Роскомнагляд, як нещодавно нагадав російський опозиціонер Костянтин Боровой, без всяких указів і санкцій заблокував у мережі близько п’яти мільйонів інтернет-ресурсів, зокрема й сотні українських сайтів. І що? Зацікавлені користувачі в Москві, Петербурзі та інших містах гостюють на заборонених сайтах, коли забажають. І в заборонених мережах спілкуються без обмежень.

Чи знають у РНБО та в Адміністрації Президента України про таку можливість обходу заборон? Певна річ, знають. Чи підозрюють, що блокуванням соціальних мереж неможливо запобігти несанкціонованому доступу до інформації? Впевнений, що вони в курсі. Майор Микола Мельниченко, якщо хто пам’ятає, добував компромат на Кучму та його оточення без спілкування з агентами в «Одноклассниках» і без використання «Яндекса».

ДОРОГА БОРОТЬБА З ТІННЮ

Навіщо ж тоді з вітряками боротися, витрачати мільйони гривень, а, може, й сотні мільйонів на боротьбу з тінню? Фантазувати, що з допомогою російських соціальних мереж з нашої країни виводять мільйони доларів прибутку від реклами, а шпигуни і диверсанти з п’ятої колони посилають на Луб’янку свої доповіді мало не відкритим текстом?

Навіщо? А для того, що справжні шпигуни перетинають кордон з Росією (і не тільки з Росією) вільно, спілкуються з кураторами з ФСБ в Москві або в Києві особисто, а несанкціонований доступ до інформації забезпечують ворогам, користуючись депутатською недоторканністю або високим становищем у чиновницькій еліті. Одне із завдань заборон і санкцій — відволікання уваги від зрадницької поведінки цієї еліти, від її показного патріотизму та розкрадання бюджетних грошей. Усе це разом з необдуманими рішеннями керівники української держави підкидають, як дрова в багаття.

Головне завдання влади, однак, залишається незмінним. Це імітація війни замість ведення бойових дій. Імітація опору противнику замість реального опору. Імітація мирних переговорів без наміру досягти на них будь-якого прогресу.

«Віртуальні» санкції, до речі, запроваджені тоді, коли війна на сході України і Мінський процес зайшли в глухий кут, з якого з допомогою імітацій вибратися неможливо. Треба або воювати по-справжньому, або капітулювати, відрізавши де-факто частину Донбасу і Крим від України. Як втрачені назавжди.

Можна, звичайно, сподіватися, що станеться диво, що Путін раптово помре, що Трамп спрямує на Кремль «томагавки», що нафта подешевшає до п’яти доларів за барель і почнеться розпад Росії. Подібні сценарії користувачі інтернету жваво обговорюють. Обговорюють у «Фейсбуці», обговорюють і в заблокованих російських соціальних мережах.

Зрозуміло, однак, що струс віртуального повітря не впливає на ведення реальної війни. Втім, як і блокування мереж.