Обіцяю: про політику, цю продажну дівку, — ні слова, бо вона і святого представить вам за сатану. Ситі донесхочу! Поговорімо про щось чисте, людяне, душевне, від чого забринять найтонші струни серця. А хочете — про соловейка, сіреньку крихітку, що своїми дзвінкими трелями закохала у себе весь світ?

Уявити соловейка в Одесі, мільйонному місті, гомінкому, буремному, в наші дні навіть з пострілами й вибухами, — правда, важко? А от нашій оселі поталанило — одного дня у садку затьохкало це маленьке диво.

Поблизу ж аеропорт: літаки то йдуть на посадку, то піднімаються в небо. Поруч — залізниця: потяги гуркотять на стиках. І все ж таки щось сподобалося йому тут, у нашому садку, тішить нас своїми концертами. Так у нашу домівку увійшла тиха радість ніби зовсім мирного часу.

Вирішили поділитися нею з сусідом, бо поділена радість — подвійна радість, а поділене горе — половина горя.

— Соловейко? Та ну?! — здивувався чоловік. — А я цілими днями на роботі, то й не чув, — сказав, а сам явно над чимось замислився.

А кілька днів по тому побачила: на сусідній тополі з’явилася шпаківня — сусід вирішив переманити соловейка. Але той знехтував приманкою, мабуть, і в них, птахів, є почуття власної честі й гідності.

У дерев’яній хатинці оселилося подружжя шпаків. Соловей і тут показав свій характер — не сподобалося йому те сусідство. Востаннє розсипав над нами свої тре-лі, сказав чужим заздрощам «Прощавай!» і покинув наше обійстя.

Ось чому птахам краще, як людям: крила! Захотіли — і полетіли. А людей тримає глибоке коріння в землі. От і ми, українці, навічно сусіди зі своїм найжорстокішим ворогом…

Але — стоп! Червона лінія. Отже, не перехитрив чоловік нашого соловейка, не купив. Невже і справді у них, птахів, є почуття совісті й честі? Чого не скажеш про інших наших солов’їв, що демонструють свої таланти на високих вітчизняних і світових сценах.

Уже, певно, всі чули про історію з Лободою. Не про той бур’ян, що засмічує наші поля та городи і який доводиться виривати з корінням, щоб не глушив культурні рослини. А про Лободу-співачку, не повертається язик назвати її українською.

Одесити й досі бурхливо обговорюють нахабство і цинізм цієї матрони, її намір виступити з концертом у нашому місті-герої. І це після її концертів в анексованому російським агресором Криму, де вона тішила й надихала ворога на його криваві злочини на Донбасі, де досі ллється українська кров. Яка ж ти убога душею і яка мізерно-жалюгідна у порівнянні з нашим крихітним крилатим солістом!

Правильно вчинили одеські патріоти, що цей провокаційний концерт у нас не відбувся, а співачка-запроданка вимушено швиденько накивала звідси п’ятами.

Але ось питання: кому взагалі могла прийти в голову ідея за-просити цю співачку? Хто дав цій ідеї зелене світло і хто відповість за збурення в Одесі?

Тисячі наших матерів роками ходять у чорному в жалобі за полеглими на війні синами. Тисячі інших матерів виходжують покалічених, обпалених війною своїх найдорожчих кровинок. А деякі наші співаки зразка Лободи співробітничають з ворогом, стають його поплічниками, ганьблять Батьківщину.

Так не вийде, нешановне панство! Ви або тут, або там, або ніде!

...Слухайте — ми не перейшли червону межу? Не критикуємо політиків, можновладців? Отже — пісня. Кожному режимові — свої пісні, так уже повелося. Але режими змінюються, а народ залишається, а з ним те, що він любив і любить. І звичайно ж — пісні, наша духовна підтримка й опора.

Мільйони громадян України народжені у почилому в бозі Радянському Союзі. Така нам випала доля — жити від зарплати до зарплати. Було, новенька сукня у котроїсь із нас у колективі була подією. Її ревниво обговорювали, бо грошей бракувало на найнеобхідніше, а тут — обновка! Свято! Й от тодішнє наше життя скрашували задушевні пісні. Ми були закохані в них. Коли слухали

Опустела без тебя земля,

Как ей несколько часов

прожить? —

в очах стояли сльози ніжності, бо й сама пісня називалася «Ніжність».

А як задушевно, неповторно у виконанні Нані Брегвадзе звучали слова:

Я еше не успела

испить свою осень.

Снегопад, снегопад,

не мети мне на косы…

Після її прослухування потім цілий день ходиш під неповторним враженням.

Сьогодні у нас війна. Три довгих роки ллється українська кров. І це ж треба було співачці, вже знаній в Україні, так бездумно й бездарно розпорядитися власною долею, ставши чорною плямою на світлому імені України. Заради грошей!

Пам’ятаєте: «У кожного своя доля і свій шлях широкий…». Молодий журналіст бере інтерв’ю у знаного професора, людини за вісімдесят років, і сам собі дивується: завкафедрою, викладацька, наукова діяльність, студенти, аспіранти… Запитує: «І як ви скрізь встигаєте?».

Монолог старого вченого був повчальним:

— Я бачив людей, які вже у свої тридцять років були старими. Байдужі до всіх і до себе, сухі, холодні, черстві люди, яких називають «ні риба, ні м’ясо». А коли ти з молодості націлений на кінцевий результат, коли хвилина життя на вагу золота, тоді навіть секунда — це великий час, якщо знаєш, як її використати. Бо ж усе це — на вівтар любові до нашої держави.

Журналіст буквально вхопився за одне слово: «любов».

— До речі, професоре, — про любов, щоправда, в іншому сенсі. Як у вас складалися стосунки з жінками?

Щось явно не сподобалося професорові. Помовчав. Пауза вимагала чітко сформульованої відповіді.

— Мені байдуже, навіщо вам це, — сказав. — Але мене дивує інше: чому ви запитали про це у минулому часі?..

Так було присоромлено самовпевнену молодість. Може, і справді іноді старість орла краща від юності горобця? Не випадково ж, коли журналіст ще шукав свого героя, одна із жінок там, на кафедрі, сказала йому: поговорите з нашим професором і теж закохаєтесь у його старість.

...Так, здавалось би, звичайна, невибаглива розповідь про соловейка із садка вивела нас на важливу місію людини у житті — її учас-ті у державотворенні і відповідальності за кожен прожитий нею день.

Дякую тобі, соловейку, мій маленький друже, за твою стійку позицію, за твої сонячні трелі і за те, що спонукаєш до роздумів, може, не один десяток людей: хто ми і звідки, якого роду-племені і взагалі для чого ми живемо на цій благословенній землі? Чи хоч комусь тепло від того, що ми тут, поруч, що ми є?

Мабуть, саме з цього і починається спільнота, суспільство, нація.