Оце мене вразило своєю правдою: коли американські військові прибігли до будинку, то побачили, що пожежники ще не приїхали, а перехожі нічого не роблять, щоб помогти, пише у себе на «фейсбуці» відома українська письменниця та перекладачка мешканка Львова Маріанна Кіяновська.

«Всі або просто дивилися, або йшли далі у своїх справах, ніби нічого не сталося. Ми крикнули: «Hey, let’s get in there!»* – і побігли всередину».

Є простий принцип виживання великих груп: готовність прийти на допомогу.

На допомогу не поспішають, наприклад, в’язні концтаборів.

Чи люди, поставлені на межу існування, коли про гідність уже не йдеться.

Виявляється, є понад півсотні відео цієї пожежі.

А рятували – американські військові. І саме вони вивели майже всіх людей. Тому ці люди живі.

А інші люди, які знімали усі ці відео, а потім постили їх – і не зробили нічого, щоби допомогти, безумовно, в якомусь сенсі і добрі, і порядні, і заслуговують тільки найкращого. Але про гідність уже не йдеться.

Кажу все це як людина, яка пережила пожежу свого дому.

Мого рідного молодшого брата виніс з вогню мій молодший двоюрідний брат, в нього тоді ще була рука в гіпсі. Мені досі соромно, що це зробила не я. Я дуже налякалася і розгубилася. Мені ще не було 12 років. Але молоді чоловіки, які знімали усі ці відео з пожежею, а тоді постили їх в соцмережах, не розгубилися, раз знімали і постили. А ще – вони, напевно, не бояться нічого.

У принципі, нічого б не хотілося додавати до цього допису, але ж жанр вимагає якогось велемудрого коментаря до прямої цитати. Хіба що, може, відповісти на питання, яке імпліцитно звучить у дописі Кіяновської. Отих львівських молодиків зупинив не страх перед вогнем. Їх взагалі ніщо не зупиняло. Їм навіть на думку не спало якось втрутитися в ситуацію. Вони просто бачили і фільмували реаліті-шоу. Імхо, як то кажуть в інтернеті.

* Агов, нумо всі туди! (англ.)