Доцент Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ Кирило Недря навіть не здогадувався, що його цивільна посада перетвориться на позивний, який лунатиме серед канонади пострілів і вибухів у Донецькому аеропорту…

Першоквітневий «жарт»

Те, що я взяв до рук зброю і став на захист Вітчизни, мабуть, генетично обумовлено. Мій рід тісно пов’язаний з військовою службою та бойовими діями. Пращури були січовиками. Один прадід воював у царській армії у Першу світову, і закінчив її повним кавалером найвищої солдатської нагороди. Інший прадід боровся проти радянської влади у степах Великого лугу. Був репресований. Один дід був в’язнем у концентраційному таборі Бухенвальд. Ще один – пройшов від Сталінграда до Берліна під час Другої світової війни проти фашистських загарбників. Дядько по матері – прикордонник… По батьку – офіцер-спецпризначенець, який пройшов горнило Афганської війни. З дитинства я мріяв вступити до військово-морського училища. Моя мрія не сподобалася батькам і їм вдалося мене відмовити. Та я свідомо закінчив військову кафедру і склав військову присягу, вдягнувши омріяну форму з офіцерськими погонами.

Під час подій у Криму мені подзвонили з військового комісаріату з метою перевірки даних. А з оголошенням першої мобілізації я вже отримав повістку. Це було 1 квітня. Але виявилося, що то не жарт. Наступного дня я прибув до 93-ї окремої механізованої бригади, якій судилося надалі стати легендарною. Мене призначили заступником командира 5-ї роти по роботі з особовим складом. Місяць підготовки, теоретичних та практичних навчань, злагодження. І вже 2 травня 2014 року ми були в зоні проведення антитерористичної операції.

Бойовий досвід здобувався постійно

У Добропіллі довелося командувати опорними пунктами. Службу бригада проходила у постійній готовності до бою. Всі військовослужбовці майже одразу зрозуміли, де ми. Бо вже за кілька днів стався перший напад на один із наших блок-постів. Загинули люди. Саме в цьому напрямку було здійснено перший залп із ворожої РСЗВ БМ-21 «Град». Один снаряд влучив у блок-пост, але не розірвався, проте інша частина залпу дала переліт — і накрила овочебазу, розташовану за 500 метрів від нього. Наші розвідники спрацювали негайно, і сєпарам довелося відступити, однак машину вони залишили. Нині вона є елементом експозиції на вході до музею історії України у Другій світовій війні.

Зі зміною характеру бойових дій рота була об’єднана і продовжувала виконувати завдання вже у повному складі. Після того як поранили командира, командування підрозділом фактично перейшло до мене. Наша рота брала участь у боях під Карлівкою, де у нас був один з найбільших опорних пунктів, він і сьогодні там є. Це стратегічний населений пункт, що ташувався за водною перешкодою і відкривав прямий шлях на Донецьк.

Оскільки дорога до населеного пункту проходила через дамбу, то якби сєпарам вдалося її підірвати, без води залишилося б не одне місто. Тож для нас одним із ключових завдань було продемонструвати готовність до рішучих дій у цьому районі. Ворога тримали у постійному напруженні. Бригада розгортала і згортала батареї «градів», танки і БТРи постійно виїжджали на вогневі позиції. Окрім того, нам ще й доводилося відтягувати на себе сили супротивника з-під Слов’янська. Але ми впоралися.

Ще однією проблемою для нас стало налагоджування побуту. Але й досі, коли я чую про те, що чогось немає, не вистачає чи не дали, мене аж коробить. Армія, а тим більше коли йде війна, передбачає наявність навичок самостійного вирішення проблем і виживання. Ну немає під час війни пересувних ресторанів! А в 2014-му з усім було скрутно. Тому, для початку, ми вчилися налагоджувати побут за допомогою підручних матеріалів і солдатської кмітливості. Безумовно, це важко… Але осилити можна. А от здолати страх – ні. Не той, який називають тваринним і пов’язують з інстинктом виживання. Я про інший, про особливий страх. Не за себе і своє життя, а за життя і здоров’я твоїх хлопців… Така відповідальність тисне. І ти мусиш цей страх опанувати. Заради бійців, які йдуть за тобою і у вогонь, і у воду…

«Я працюю по цілі… Ціль працює по мені…»

Про бої… Якось так сталося, що ми йшли туди, куди інші відмовлялися. А про бої можна сказати короткою фразою мого друга і побратима Дмитра Кащенка: «Я працюю по цілі… Ціль працює по мені…». У цих словах і є суть бою: ти лише ціль і відповідно хтось – ціль для тебе. Найважливіше, аби ті, хто з тобою поруч, залишалися вірними до кінця. І з цим мені пощастило.

Утримання лінії фронту на Красногорівці – Мар’їнці. Потім штурм Пісків. Але найтяжчим для нас виявилося звільнення Авдіївки. План був розроблений десь за годину. Наша група штурмувала місто фактично в лоб. До складу входило 56 бійців на БМП-2 та трьох танках. А попереду – практично невідомість… Знали ми лише, що там близько п’ятисот терористів. Бій тривав, мов уповільнена зйомка, яку я пам’ятаю покадрово. Але ми впоралися. Звільнили місто й утримали, зайнявши позиції на встановленому рубежі. Далі – робота під Ясинуватою і два місяці пекла в Донецькому аеропорту…

ДАП: не на межі можливостей, а поза нею

Саме в Донецькому аеропорту з легкої руки Народного героя України «Редута» (полковника спецназу, який командував обороною) я й отримав свій позивний. Якось увечері, після чергового бою, сидячи за чашкою чаю розмовляли про позивні. До того я був «16». Після розповіді про свою цивільну професію, він вирішив, що «Доцент» мені пасує більше. Я не сперечався, та й бійці одразу підхопили.

В Донецькому аеропорту ми пробули з 4 серпня по 4 вересня. Постійно тривали бої. Арта, танки, піхота, ДРГ, снайпери… І це у такій каруселі і хитросплетіннях, що важко навіть пригадати. Крім того, ДАП – автономний комплекс із величезною територією і кількістю будівель, а людей, що захищали його, було надто мало. Працювали надзвичайно динамічно. До того моменту, як ми увійшли в будівлю, 72-га бригада і 3-й полк спецназу створили систему оборони, працювала артилерія, яка не дозволяла ворогові наближатися. Взагалі, саму оборону ДАП спочатку організував «Редут». Вся система оборони летовища створена ним. Вона ж і застосовувалася після його відходу з аеропорту. Коли бої там тільки починалися, сєпари берегли будівлю. Мабуть, хотіли загарбати неушкодженою. Та згодом облишили таку мрію і почали жорстко крити артою. Ми відповідали тим самим. Збиток, якого завдали ворогові наші міномети, важко переоцінити. Там треба було дуже ювелірно працювати. І нашим мінометникам це вдавалося.

У той час, коли ми під постійними обстрілами щоденно дивилися в обличчя смерті, для нас певними місточками, які з’єднували із реальністю, були своєрідні символи. У кожного свої: в когось – іграшка з дому, в когось – ложка. У мене таким символом був натільний хрестик. А в роти в цілому – Беха-акула. До цього часу це одна з найвідоміших БМП у бригаді. Її номер 356. Саме вона єдина вціліла в ДАПі і служить досі. «Акулою» вона стала, бо на її носі намальована жовто-блакитна акула, яка мала б у зубах тримати рибу у кольорах прапору так званої ДНР. Але ми пішли у черговий бій, так і не встигнувши домалювати...

Нерідко мене запитують: «Який день того пекла був найважчий? Певно, 28 вересня?». Так, тоді було важко, але для мене особисто найважчою виявилася остання доба, коли вже знав, що будемо виходити на ротацію. Я провів її з годинником у руках, вдивляючись у секундну стрілку. «Аби всі лишилися живі», – услід за нею крутилося в моїй, мов налитій свинцем, голові. Почувався тоді зле, бо за кілька днів до ротації зазнав тяжкої контузії. Майже поруч зі мною розірвалася 120-міліметрова міна. Пощастило. Якимось дивом жоден осколок на влучив. Мимоволі у такі моменти починаєш вірити у символи. Схоже, мій мене врятував.

Коли прийшов до тями, лікар 3-го полку казав, що необхідна евакуація. Але я відмовився. Тож у день, коли ми виходили з аеропорту, я був зі своїми бійцями. Він і був найважчим… Крайній день.

Життя після війни

Демобілізувавшись, я вирішив повернутися до своєї роботи – Університету внутрішніх справ. Коли в Дніпрі почали формувати патрульну поліцію, став інструктором із психологічної підготовки. Так я маю можливість втілювати практичний досвід у своїй роботі. Працюю як із тими, хто проходить початкову підготовку, так і з діючими співробітниками на підвищення кваліфікації. У моєму доробку майже половина регіонів нашої держави і всі служби Національної поліції.

Коли дізнався, що отримаю орден «Народний герой України», то відчув надзвичайну гордість – за всіх нас. Адже це не моя особиста нагорода. Це нагорода всього нашого особового складу. Офіцер без хлопців – ніхто і ніщо. Я знаю, що вони робили, тому впевнений – вони більш ніж достойні будь-яких нагород.

Кирило Недря отримав орден Богдана Хмельницького III ступеня та нагородну зброю.