Незвично багато людей у військових строях виповнили минулої середи одеський кінотеатр «Планета кіно». Творча група повнометражного документального фільму «Одесити на Донбасі», знятого у міжнародному продюсерському центрі «Фор-Пост» на замовлення Державної агенції України з питань кіно, запросила військовиків на перегляд стрічки.

Фільм побудований на розповідях учасників бойових дій, людей, для яких так звана зона АТО — це справжнісінька війна, передовсім, з російським агресором. Хто побував на цій війні — той повернувся вже цілковито іншою людиною. З інакшими поглядами на життя, іншим баченням та розумінням всього, що відбувається, навіть іншим світоглядом. І з цілковито ви-правленим відчуттям Батьківщини, рідного міста. Навіть якщо рідне місто — Одеса. Хоча рані-ше ти в усьому був згідний з концепцією його відрубності від усієї країни. Добрі почуття до свого міста в їхніх серцях не зазнають трансформацій, просто вони тепер краще розуміють його, глибше відчувають, хоч нерідко воно не сприймає їхнього вибору. Але ж це не місто як таке, це — так звана «вата», а «вата» — вона усе-таки тимчасова, вони це знають.

Одесити, часто навіть не усві-домлюючи цього, плекають в собі задавнений синдром імперськості, великоруськості, отієї окремішності від «цієї країни». «Ми не українці, ми — одесити». Гордість — почуття, безумовно, позитивне. «Ми не французи, ми — парижани». Нормально. Але ті ж парижани — вони таки французи, бо все, що робиться в країні, їх безпосередньо торкається і хвилює.

З такими відчуттями якраз і йшли захищати свою країну герої фільму з дуже точною і водночас простою назвою — «Одесити на Донбасі». По-різному жили вони в Одесі. Нормально жили, як мовиться. Та от же ж засіли в голові слова, мовлені одним із них: «Мою країну образили (він так і сказав по-російськи: обідєлі. — Авт.), і я пішов її захищати». Пішов свідомо на фронт відстоювати Батьківщину, без високих слів, без пафосу, й тепер ось говорить про це без патетики. Пішов, кинувши власну справу — який не який бізнес, маючи все для безбідного життя у добрій старій Європі, кинувши все, чим жив. Але при цьому з ним всюди і завше лишалась його країна. Й от це, видається, є найголовнішим тут посилом для всіх.

Ось такі одесити є у нашому місті, живуть поряд. Хоч, можливо, не всіх ми бачили на Майдані під час тих виснажливих стоянь. Один кинув добробут свій, інший — продав свій улюблений дорогий байк, мотоцикл, і на ці гроші придбав «броник» та інше спорядження. Третій… Усі вони не просто побачили — на собі відчули, що воно таке — ота війна, що названа гібридною, хоч то справжнісінька агресія, і що таке ворог, котрий в ненависті своїй прагне вбити, знищити тебе, хоч розмовляє однією з тобою мовою і прийшов нібито захищати тебе, а ти й не подумав, бач, що потребуєш якогось іще захисту. Зате зрозумів, що захищатися маєш від нього. Зрозумів, як сильно ти відрізняєшся від нього — наче ви не з однієї цивілізації, й тому ця війна для тебе — це ще й цивілізаційний вибір.

Вони багато що спізнали й багато чому навчилися на цій війні. Але так і не навчилися берегтися чужинських мін та «градів», снайперських куль… Та, передовсім, навчились по-справжньому, не декларативно, любити свою Україну, пишатися тим, що вони — укропи. Любити свою Одесу, дуже часто відверто «ватну», проросійську, а частіше — просто байдужу до того, що відбувається десь там, далеко… Все це від нерозуміння, від імперського виховання, від переїдання ворожою пропагандою, котра тим потужніша, чим слабші наші душі… Вони це розуміють, і все одно люблять свою Одесу, бо любов — це ще й розуміння, може, й прощення; вони, можливо, жертвують собою, якщо не життям, то чимось іншим, щоби їхня Одеса стала трішечки інакшою, такою ж ізсередини, як і назовні.

Їхнє рішення йти на фронт не розуміли батьки, дивувалося найближче оточення, друзі. Потім вони поверталися на якийсь час, і що ж? Їх обзивали фашистами, а то й в обличчя плювали… Боляче до сліз, натуральних сліз, прикро. Але що ж… «Прости їм, Господи, бо не відають, що творять». Це все минеться, а лишиться найголовніше: усвідомлення того, що ти зробив правильний крок у житті, й надалі все буде згідно з твоїм розумінням цього життя, це розуміння прийшло під вогнем «дружніх» «градів». Пам’ятаєте зі школи? «Под сенью вражеских штыков»… Ми тепер цілком інакше розуміємо і сприймаємо оте нав’язане нам зверхнє «братство»…

Того дня в кінотеатрі було багато людей у камуфляжі, серед них й ті, котрі вже зняли армійські строї, але одягли їх, йдучи сюди — як символ, ознаку фронтового братства; були й солдати строкової служби. Було чимало людей, пов’язаних з патріотичними рухами в Одесі, багато преси. Перед початком сеансу у фойє тривало пожвавлення. Під час демонстрації фільму в залі не раз лунали оплески, часто лунали вони й під час прес-конференції — так присутні вітали живих героїв у залі, вітали представників військових частин, Південного оперативного командування, моряків, прикордонників, батьків українських воїнів. В очах людей була гордість за відроджене ім’я українського солдата, захисника Батьківщини, а нині — захисника кожного з нас, нашого мирного життя й нашого майбут-нього. Ім’я, що було занедбане, притлумлене, продане впродовж попередніх років. Розуміння простої, мовленої кимось після перегляду, фрази: «Якби їх не було там, ворог був би тут». В сенсі: чужинці, бо ворогів тут чимало, але, як сказав один з героїв фільму, «вони тепер шифруються, бо більше стало патріотизму в нашому житті, тож страшнувато стало відверто висловлювати свій «путінізм». «Вата» виявляє себе, бо з неї вихлюпується ненависть, надто — коли їй показати посвідчення учасника бойових дій. А ворог — маскується, й тим небезпечний». «Ватники» — типові нащадки «совка», вони вірять у те, що Росія — велика держава, бо виховані на радянській ідеології. Зовні вони не відрізняються від нормальної людини, але розпізнати їх легко: вони швидко втрачають самоконтроль, починають лаятись, матюкатись.

— Тому цей фільм, — сказав продюсер картини Олександр Дріз, — є дуже дієвою зброєю . У фільмі — реальні герої, це дуже важливо.

І справді, декого з них можна було побачити на перегляді, почути, як кажуть, торкнутись рукою. Вони дивовижно скромні, неговіркі. А попри те, цілком свідомі своєї місії захисників Вітчизни. Вони знали, куди йдуть, на що йдуть, кожен знав, що може не повернутися. Вони побували у пеклі. Там було страшно, часом дуже, та вони й не приховують цього, розповідаючи у фільмі про себе. «Повертайся живим» — ці мамині слова також звучать у фільмі. Хтось повернувся — пам’ятником… «Дуже важливо, що ви розповіли у фільмі про цього воїна», — кимось мовлена фраза.

— Коли ми починали роботу над цим епізодом, над цим сюжетом, цей хлопець став нам рідним, а трагедія його — нашою трагедією, — зізнався режисер фільму Олександр Авшаров.

Потім була хвилина мовчання — в пам’ять про всіх, котрі не вернулися.

— Наш фільм — це дуже важливий елемент у боротьбі з тією ж «ватою», з тим напливом безумства, яке закладається в уми всіх людей, — сказав режисер. — Це дуже важлива зброя. І цей фільм дуже потрібен у світовому прокаті, — додав, відповідаючи на запитання, чи потрапить картина за кордон. — Тому вже зараз думаємо про участь стрічки щонайменше у трьох міжнародних фестивалях. Сепарське кіно вже проникло в Європу. А це — наша відповідь, наша зброя, і ми будемо нею обов’язково користуватися. Це дуже дієва зброя. Дякую глядачам, дякую героям, котрі довірили нам свої історії і дозволили їх показати. Нам було важливо подивитися, як приймуть одесити. Чи зрозуміють наших героїв? Також дуже суттєво, щоби цей фільм подивилася «вата». Та все ж ваша думка для нас важливіша. В Одесі багато українських патріотів, а буде ще більше.