(ЗАМІСТЬ НЕКРОЛОГА ПРО ЦЬОГОРІЧНУ ЛІКВІДАЦІЮ САНЕПІДСЛУЖБИ УКРАЇНИ)

У календарях на 2017-й друга неділя жовтня іще означена як День працівника Держсанепідемслужби. Саму ж службу ще навесні офіційно ліквідували (постанова Кабміну №348 від 29 березня).

Куди поділася армія спеці-алістів нашої обласної СЕС? Та хто куди. Одні достроково пішли на пенсію, інші знайшли роботу не за спеціальністю. Лише небагатьом пощастило: вони за переведенням працюють у лабораторних центрах колишніх облСЕС, яким поки що дозволено пожити.

Так було кадрово оголено і знекровлено потужну армію спеціалістів на фронтах боротьби і профілактики небезпечних, особливо небезпечних, карантинних та соціальних заразних хвороб, а кордони нашої держави на всіх напрямках стали легко проникні для одвічних наших, невидимих без мікроскопа, ворогів — карантинних рослин і грибів, вірусів та інших епідемічних лих.

Які причини ліквідації такої вагомої державної служби? На жаль, на державному рівні ніхто особливо поясненнями й не переймався. Нібито, твердили у ЗМІ, відомство було занадто корумпованим, а покладені на нього обов’язки практично не виконувалися…

До речі, офіційна ліквідація структури СЕС почалася ще два роки тому, коли тодішній її ке-рівник підписав наказ про приєднання ДСЕС до «Центру громадського здоров’я Міністерства охорони здоров’я», буцімто з метою оптимізації, у площині чинних реформ. А згодом та служба спустила содухи, і поховали службу-небіжчицю через її повну ліквідацію.

Щоб знали і не забували люди, нагадаю такі факти.

У регіоні північного Причорномор’я санепідемслужба почала діяти 143 роки тому. Тоді це була Херсонська губернія, до складу якої входили чотири повіти: Херсонський, Миколаївський, Єлисаветградський (нині — Кропивницький) та Одеський. Кожна служба повіту була представлена лише одним санітарним лікарем.

До 1886 року вона розрослася і пристойно зміцнилася спеціалі-стами, адже була велика потреба боротися (а найперше — упереджувати) з епідеміями холери, чуми, натуральної віспи, дифтерії, сибірки. І все це за постій-них загроз епізоотії, особливо у вівчарських господарствах, за поширення малярії, венеричних інфекцій (портова територія, як не крути!), масових лихоманок, з-поміж яких особливо лютували паразитарні тифи…

130 років тому виникла перша і найміцніша (показова!) як на той час для всієї Російської імперії — Херсонська губернська земська санітарна організація. Її творцем і керівником став перший губернський санітарний лікар М.С. Уваров. До організації служби доклали своїх сил та розуму вчені люди, серед яких були не тільки лікарі, а й біологи, ботаніки, мікробіологи, ветеринари, хіміки… Серед них було чимало одеситів. Мечников, Гамалія і Бардах, Ценковський і Скадовський, Мінх і Мочутковский, Тезяков, Кудрявцев, Караманенко, Яковенко, Корчак-Чепурковський, Ульянов... Що не прізвище — то талант, особистість.

Їхнім видатним попередником був знаменитий на всю вчену Європу чумолог Данило Самойлович, який організував протичумні карантинні станції в містах північного Причорномор’я. До цієї справи згодом доклали своїх зусиль Заболотний, Громашевський та інші відомі будівничі санітарної служби півдня України.

Моє скромне прізвище також вписане в історію вітчизняної санітарної служби. До її 100-річчя я був ініціатором й органі-затором представницької науково-практичної конференції. Загалом в Одеській обласній СЕС я сумлінно трудився впродовж 25 років на посаді лікаря-епідеміолога у відділі особливо небезпечних інфекцій.

На жаль, 130-річчя СЕС і 160-річчя від дня народження її першого керівника М.С. Уварова торік було відзначено досить скромно — лише публікацією невеликої статті під назвою «Професією покликані» на сторінках обласної газети «Одеські вісті», упорядником якої був автор цих рядків. А через рік, раптом, як грім серед неясного неба, — урядова постанова про ліквідацію ДСЕС по всій Україні!

Так, порушення були. Часто-густо до колективу ліпилися махрові хабарники. Пережили ми і скандальних, і недбайливих начальників. Та чи таке неподобство траплялося лише в мережі СЕС?!.

Наша санепідемслужба — то національна гордість, частина історії нашого краю, сторінка в житті тисяч людей, спеціалістів, які добросовісно працювали на громаду і на вітчизняну науку. Ця служба, якщо хочете, — то наш одеський бренд, суспільне надбання, якому практично півтора століття.

Сьогодні, переконаний, місце СЕС не в музеї і не на полицях з ліквідованими паперами, куди її, знеславлену, засунули.

Чи знають горе-реформатори, які одним розчерком пера натворили стільки проблем, про те, як нині лютує туберкульоз, ВІЛ-інфекція, паразитарні хвороби, що зараз, по-суті, ніхто не перевіряє якості продуктів, які споживають люди?.. Ось де наше місце — на передовій боротьби з епідеміями і недугами!

Треба спішно повертати коней назад, відновити систему СЕС, допоки є спеціалісти-практики, допоки не розвалилися наші одеські школи санепіде-міології, ще живі вчені, допоки ще реально відновити профільні кафедри…

З надією на розум нинішніх можновладців і людей, які приймають рішення,

Микола РЕВЕНОК, лікар-епідеміолог, «Відмінник санітарної оборони СРСР»,

кандидат медичних наук, майор медичної служби у відставці,

Почесний громадянин Одеської області.