За довгі роки існування радянського і пострадянського суспільства у нас склався усталений стереотип: благодійністю повинні займатися багаті, а ми, люди середнього достатку, до цієї справи не годящі. У нас, мовляв, і так витрат не бракує: «комуналка» зашкалює, ціни на продукти і на ліки напружують... Залізні аргументи. «Зрештою, нехай соціальними питаннями займається держава — адже ми платимо податки!» — кажемо ми.

Однак через безгрошів’я державна соціальна сфера нині кульгає на обидві ноги. У складному становищі перебувають центри реабілітації, органі-зації товариства сліпих і глухих, а багато соціальних проектів тримаються лише на ентузіазмі волонтерів та просто добрих людей. З іншого боку, в країні з’явилися артілі «професійних жебраків», які перетворили милосердя в прибутковий бізнес. Прохачі в підземних переходах, «погорільці» в електричках, безхатьки біля воріт храмів міцно увійшли в наше повсякденне життя. Офіційно нас попереджають: «Не жертвуйте неперевіреним особам та організаціям!».

Кому ж вірити?

Часто, подаючи гривню тому, хто просить, ми тішимо власну гординю. Але чи в цьому суть справжньої благодійності і вирішення проблеми, коли безліч людей, які не просять на вулицях, опинилися на межі виживання?

Сьогодні багато хто декларує себе християнином і готується з розмахом відзначити Різдво. В помешканні чи не кожного християнина можна побачити ікону святого Миколи Чудотворця. Однак не всі замислюються над тим, що Микола Чудотворець насправді не міфічний образ, а цілком реальна людина, яка прославилася на весь світ саме своєю добродійністю. Саме він неухильно втілював біблійний принцип «віра без справ — мертва» і закликав нас робити те ж саме. «Не стримуй добра потребуючому, коли в силі твоєї руки це вчинити», — вчить Святе Письмо, але хто милосердствує, нехай робить це в таємниці: коли даєш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить права.

Нині публічні люди і політики, беручи участь у різних благодійних акціях, шукають визнання й авторитету. Особливо проявляється це напередодні виборів. Вибори в цей період для багатьох соціальних проектів — час урожайний. Але, на жаль, у цих акціях часто більше піару і показухи, ніж реальних справ, а витрати на гучну рекламну кампанію нерідко перевищують розміри самої допомоги. Однак мірилом щирості намірів може бути лише мотивація серця. Тому в духовному світі дві лепти бідної вдови виявилися більш значущими, ніж талант срібла корисливого фарисея. Благодійність — прагнення допомогти іншим (можливо, нашим сусідам, друзям, родичам) повинна бути не показною, а сутністю життя.

Цікавий факт. У багатьох американських сім’ях існує добра традиція — з раннього дитинства привчати дитину планувати свій бюджет. Для цього батьки дають дітям невеликі суми грошей, щоб ті вчилися самостійно розподіляти, скільки витратять на іграшки, скільки — на солодощі, скільки відкладуть на потім. Але в тому дитячому бюджеті неодмінно є графа: витрати на благодійність. І роблять вони це передусім тому, що точно так само чинять їхні батьки. Чи не тому США сьогодні посідають перше місце у світі за кількістю благодійних організацій і наданням гуманітарної допомоги?

Виявляється, бути благодійником у цивілізованій країні — ознака успішної людини, а велика кількість благодійних організацій — показник успішного суспільства. Хороший приклад для наслідування, чи не так?