…В цьому є навіть щось парадоксальне. У час, коли, здавалося б, усі роблять ставку винятково на журналістику фактів – об’єктивну й максимально знеособлену, – раптом з’ясовується, що людині часом хочеться і дечого іншого. Так, то все гарно – чесна, вивірена і безстороння інформація, на підставі якої вдумливий читач уже сам робить свої висновки, без найменшого, начебто, спонукання з боку мас-медіа. Але чи то медіа не всі дотягують за параметрами чесності та безсторонності, чи то читач не завжди готовий власними мізками напрацьовувати власні висновки, – залізна мова факту так і не стала єдино можливою на шпальтах видань. Та, власне, річ тут, можливо, й не в якихось прогалинах суто інформаційної журналістики. Просто схоже, що чи не кожен має потребу серед інших сигналів довколишнього світу отримати й ті, що дозволять збагнути, що думають із приводу всіх тих об’єктивних реалій інші люди, як вони їх відчувають і переживають. Для того, щоб знайти однодумців і пересвідчитися, що не одинокий у своїх думках та оцінках. Для того, щоб почути опонента і або пристати на його точку зору, або укріпитися на своїй. Для того навіть, щоб обуритися якоюсь нафантазованою нісенітницею – і пересвідчитися у своїй здатності обурюватися надуманими дурницями.

Тому то й продовжує жити на шпальтах – причому найбільш шанованих видань – звичайна авторська колонка. Жанр, назву якому дав суто технологічний друкарський термін. Жанр, котрий уже багато десятиліть тому викристалізувався як щось від початку суб’єктивне, емоційне, індивідуальне, чітко пов’язане з особистістю автора.

Новини часом називають Троянським конем пропаганди, що під маскою чистих фактів, через їх підтасовку або тенденційну селекцію, можуть протягти потрібні маніпуляторові впливи. Тут, у колонці, все по-чесному. Тільки скромна власна думка автора. Переконав – погоджуйся. Ні – залишайся при своїх.

З власного досвіду міг не раз пересвідчитися, що чомусь саме авторська колонка – річ наче невибаглива, не насичена якимись новими знаннями та підказками – знаходила чомусь найпомітніший відгук серед читачів.

Особливо в останні роки, коли певна ідейна дезорієнтація спонукала шукати якихось нових ціннісних орієнтирів. Вихоплювати найменші навіть зачіпки для того, аби пересвідчитись у своєму невипаданні з суспільства, у своїй приналежності до нього, у своїй несамотності.

Й досі остаточно не можу збагнути, чому чи не найбільший інтерес – а працював я в загальнонаціональному виданні – викликали мої колонки, де я пробував міркувати про Одесу, про її долю, феномен та місце у сучасності.

А от що в мене сумніву не викликає, так це те, що й на шпальтах «Одеських вістей» так само буде не зайвою ця вертикальна невеличка рубрика, де і наші журналісти, і, власне, кожен, хто має хист до слова, зможе поділитися своїми думками та переживаннями, надіями та побоюваннями, спостереженнями та емоціями.

Жодних претензій на лаври першопрохідця чи винахідника велосипеда – авторська колонка свого часу існувала вже на шпальтах, в тім числі й нашої газети. Хто пам’ятає, звалася вона «Не можу мовчати». Емоційна публіцистична реакція на те, що заважало нам жити по-людськи.

Зараз ми відчуваємо потребу розширити тематичний діапазон рубрики і запрошуємо до неї всіх, хто справді має що сказати. З будь-якого приводу. Аби – гарно та щиро.

І коли у вас раптом склалося враження, що тут було сказано щось проти журналістики факту, то воно таки хибне. Саме цей напрям, як і раніше, буде провідним на наших сторінках.

Левову частку публікацій ми робитимемо, наскільки зможемо, інформативними та об’єктивними. І ось, власне, тільки тут, на межі третьої шпальти, даватимемо волю почуттям та роздумам. У рубриці, чия прем’єра, власне, щойно відбулася.