Ще років 5-10 тому на заробітки за кордон вирушали переважно жителі західних областей України. Але останнім часом хвиля трудових мігрантів почала поширюватися на всі регіони нашої держави. Цьому сприяє не лише запровадження безвізу, а й безробіття та зубожіння українців.

Саме через глухий кут у буденних обставинах три роки тому подалося на заробітки подружжя Тетяни та Миколи із невеличкого села Захарівського району. Вони залишили на свою матір двох маленьких синів – Назарчику було лише дев’ять років, а Петрові – шість. Молоді батьківські душі розривалися від різних переживань, проте іншого виходу не було. Родина опинилася в дуже тяжкому фінансовому стані. Неврожайний рік у сільському господарстві ставив під загрозу подальший обробіток землі.

Тетяна з Миколою вирішили податися до Чехії. Там працювала троюрідна сестра Тетяни, і подружжя раділо, що їде не на «порожнє місце», що буде кому їх підтримати й допомогти у скрутну хвилину. Тим паче що сестра казала: «Робота для вас завжди знайдеться – лише б шия була міцна». Надалі це відоме прислів’я відіграло з молодими людьми злий жарт.

Першою в дорогу вирушила Тетяна. Практично одразу вона знайшла роботу, працедавець надав житло – щось на кшталт гуртожитку на 15 осіб. Це було занедбане двоповерхове приміщення, за ліжка слугували розкладачки, але ці та інші побутові незручності не лякали молоду жінку. «Зрештою, я приїхала на заробітки, а не на курорт, – сказала собі Тетяна. – Та й не звикли ми в селі до різних вигод…»

Кожного дня вона працювала по 12 годин на фасуванні кави. Каже, що робота не була важкою. Був час на розмови з чешками за питтям кави чи чаю, вони цікавилися життям в Україні. Словом, ставлення у колективі було непоганим.

Через два тижні до Чехії приїхав і Микола. Перші чотири дні для нього ніяк не знаходилася робота, через що чоловік дуже дратувався. Але потім звільнилося місце на тому ж заводі, де працювала Тетяна, – також на фасуванні кави. Згодом він перейшов до іншого цеху, де вироб­ляли вафлі. Проте вже через місяць у нього почалися проблеми зі здоров’ям. Підіймаючи важкі ящики з кремом, чоловік нажив собі пахову грижу.

Спочатку подружжя не розуміло, що відбувається з Миколою, – постійні болі не давали йому можливості нормально працювати. До чеських лікарів вони не зверталися, бо усвідомлювали, що це дуже дорого. За майже два місяці перебування у Чехії вони заробили досить непогану суму грошей, проте не хотілося витрачати її на лікування.

Хмизу у вогонь додавали й телефонні дзвінки з дому, – Тетянина свекруха не могла впоратися з дітьми. Вони постійно вередували і вимагали батьківської уваги. Тож через стан здоров’я Миколи та труднощі з вихованням синів подружжя було змушене повернутися до України.

– Нам дуже сподобалося в Чехії, – розповіла Тетяна. – Лише за місяць я заробила 23 тисячі гривень. Таких грошей у нашій державі не одержиш. Щоправда, у Чехії дороге харчування. На той час, як ми були на заробітках, хліб коштував 36 гривень. Майже золотими були м’ясо, ковбаси, сири. Решта продуктів – на рівні з цінами в Україні. Нас також вразили чистота і лад на вулицях – жодних тобі папірців під ногами, жодних недопалків чи пакетів.

Тетяна додала, що на заробітки треба їхати тільки удвох із чоловіком. І не лише тому, що разом легше долати труднощі, а ще й для збереження сім’ї. Бо досить часто трапляються випадки, коли вільне від родинних обов’язків життя штовхає чоловіків і жінок в обійми таких же трудових мігрантів. Дехто може вчасно зупинитися і не руйнувати власну сім’ю, а є й такі, хто забуває про мету свого приїзду за кордон, про мрії, які плекала родина.

Заробітки в Чехії дали можливість героям моєї розповіді стати на ноги. Микола продовжує обробляти землю і навіть розширив площу ріллі. Тетяна доглядає п’ятьох корів і всю молочну продукцію возить на одеський «Привоз». Праця в обох важка і не така оплачувана, як за кордоном. Проте шукати кращої долі молоді люди поки що не збираються: гіркий присмак перерваної трудової міграції та страх за власне здоров’я змушує утриматися від поїздок на заробітки.