У четвер, 18 січня, Верховна Рада схвалила в другому читанні і в цілому законопроект №7163 «Про особливості державної політики щодо забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій і Луганській областях». За цей закон проголосували 280 народних депутатів.

НАШІ ЦІЛІ ЗРОЗУМІЛІ, А ЗАВДАННЯ ПРИХОВАНІ

Коли влітку минулого року в Раді національної безпеки і оборони України розробляли законопроект про повернення контролю над захопленою російським агресором частиною українського Донбасу, в пресі вислі «повернення окупованих територій» замінили словом «реінтеграція». В іншому разі довелося б у переліку окупованих територій згадувати Крим.

Але окупований та анексований Росією Крим у згаданому документі був би перешкодою. Законопроект «Про особливості...» спішно розробляли не для того, щоб повертати контроль над окупованими терито-ріями в цілому. І не для того, щоб надати правового статусу використанню Збройних Сил України в антитерористичній операції (фактично — в позиційній війні на Донбасі). У законопроекті такі положення були декорацією, відволікали увагу від справжньої завдання «Особливостей...».

А завдання було і залишається тим же — Україна у будь-який спосіб має виконати одну з неодмінних умов «Мінська-2»: законодавчо закріпити особливий статус частини Донецької і Луганської областей. Проти такого статусу категорично виступає велика частина громадян України. Намір протягнути через парламент подібну пропозицію під маркою зміни Конституції щодо «децентралізації» закінчилося спробою штурму і побоїщем біля Верховної Ради 31 серпня 2015 року.

Впродовж двох з половиною років після цього Україну з усіх боків не перестають звинувачувати у зриві Мінських угод. Звинувачують не тільки окупанти, а й наші союзники, які вимагають від України зробити «крок назустріч» — схвалити закон з елементами федералізації замість старого закону «Про особливий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО», який втратив чинність. Другого побоїща перед Верховною Радою не можна було допустити, але не можна було й з власної ініціативи зривати Мінський процес.

І 4 жовтня минулого року український парламент з подачі президента погодився з неординарним рішенням. Закон про особливий порядок продовжили на рік. І в першому читанні підтримали законопроект №7163 «Про особливості державної політики щодо забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій і Луганській областях». Де між рядків (а в першому варіанті — відкрито) йшлося про імплементацію в законодавство України Мінських угод. Документа, підписаного неофіційними особами, серед яких — представники «ЛНР/ДНР».

Щоб замаскувати імплементацію «Мінська», в текст документа вмонтували масу висловів, з яких один радикальніший від іншого. Російського агресора назвали агресором, адміністрацію «народних республік» — окупаційною і так далі. Нібито для того, щоб зняти відповідальність України за злочини, що кояться на непідконтрольних територіях, дати можливість українській стороні відстоювати інтереси населення, держави і бізнесу в міжнародних судах, а Збройним Силам діяти на основі законів військового, а не мирного часу.

ВІК КРЕДИТІВ НЕ БАЧИТИ

Усі ці заходи не вимагають, до речі, прийняття нових законів. Президент України має право і навіть зобов’язаний як гарант Конституції, ввести воєнний стан під час оголошеної чи неоголошеної війни на частині країни чи в усій країні. Але ручному управлінню демократією з Адміністрації Президента, продажним політикам у парламенті, всесильним олігархам і вуличному «Гуляй-Полю» тоді доведеться поступитися. Частину влади передати військовим. А дії військових, особливо фронтовиків, у нинішніх умовах передбачити важко. Вони схильні наводити порядок жорсткими методами.

Увагу активістів, громадянських та армійських, поки що вдається спрямовувати в потрібне русло. Заради присутності пустопорожніх слів про російську агресію в законопроекті про «деокупацію Донбасу» вони готові вступати в сутички з поліцією, палити шини під Верховною Радою, виконувати накази командування і сумлінно нести службу на передовій. Але гіпноз, під дією якого зараз перебувають громадяни України, поступово слабшає. Якщо крик політиків про агресію та окупацію чотири роки на агресорів й окупантів ніяк не діє, чи не час задуматися: чому?

Чи не пора від жорстких слів у законах перейти до жорстких дій щодо тих, хто не хоче або не здатний вести сучасну гібридну війну і цю війну вигравати? При цьому не потрібно знову винаходити велосипед. Найжорсткішим і найдієвішим методом боротьби з агресором на внутрішньому фронті є боротьба з корупцією у вищих ешелонах державної влади.

Поки народні депутати впродовж двох днів при напівпорожньому залі неквапно голосували за кожну із семисот поправок до закону «Про особливості державної політики...», в їхніх комп’ютерах і портфелях свого часу чекав і досі чекає законопроект про створення Антикорупційного суду. У законопроекті, поданому Президентом України перед новорічними канікулами, 22 грудня, наші закордонні друзі знайшли, щоправда, багато вад. А деякі (як представники МВФ, Світового банку та Європейського банку реконструкції і розвитку) на ці вади навіть бурхливо відреагували.

У тому сенсі, що не бачити Україні нових кредитів, якщо до складу Антикорупційного суду, згідно із законопроектом, можуть потрапити непорядні судді, навіть ті, що самі були замішані в корупції. А міжнародна експертна рада з представників фінансових організацій і донорів України ніяк не може цьому перешкодити. Ніхто не здатний перешкодити і тому, що майбутній Антикорупційний суд можуть свідомо завалити справами про дрібні хабарі, а Генеральна прокуратура випустить із своїх сітей велику рибу.

Одне слово, над законопроектом про Антикорупційний суд українським парламентарям треба добре попрацювати. І терміново. Але час втрачено. Національна валюта котиться по нисхідній. Зате з російською агресією й окупацією ми остаточно розібралися. Щосили вдаримо по ворогах буквою закону.