Деякі події, як у країні, так і в регіонах, прямо чи опосередковано пов’язані з нашими стереотипами. Стереотипи минулого притаманні старшому поколінню радянської епохи (до речі, у тому числі з немалим позитивом). Стереотипи молодого, пострадянського покоління — інші. Молодь торує свій шлях до вибору цінностей і гідного місця своєї країни, принаймні у європейському просторі.

Однак міжпоколінний зв’язок — процес складний і неоднозначний, у якому старші й молодші часто по-різному сприймають й оцінюють ситуації, свою позицію та дії. В економічно, політично і соціально стабільних країнах розбіжності старших і молодших не призводять до кардинальних загострень. У нас же таке непорозуміння долається важче, можливо, тому, що на перехідному етапі, на якому ми перебуваємо, забагато невизначеностей. Часто-густо такі протистояння призводять до небажаних наслідків і розколу суспільства.

Ось і наразі увага одеситів знову прикута до дискусії про дату заснування Одеси, про пам’ятник Катерині ІІ. Що ж стало приводом? Одна сторона подала до суду позов на іншу про незаконне перенесення пам’ятника «Потьомкінцям». Суд виніс ухвалу винятково щодо цього факту.

Для ЗМІ новина варта уваги насамперед тим, що з проблеми багатолітньої давності з’явилася певна інформація. Журналісти вирішили за допомогою соцопитування поставити «крапку». Принаймні так виглядає. Та проблема ще далека від розв’язання, а її неоднозначність і складність передбачають залучення до справи спершу науковців. І тільки згодом, після публічного ознайомлення одеситів з результатами досліджень, можна брати до уваги громадську думку.

Натомість місцеві телеканали збуджують сус-пільство, розгорнувши дискусію з вимогою від одеситів обґрунтованої відповіді на тему, щодо якої більше 90% із них не володіє достатньою інформацією для формування обґрунтованої думки і позиції.

Наскільки такий підхід конструктивний — це вже інше питання. Але чи варто розраховувати на об’єктивність таких опитувань? Звісно, що ні. У такій ситуації через відсутність належної інформації людина керується знаннями, отриманими ще в радянських школах. У нашому випадку більшість одеситів запам’ятала із написаних за межами України «правильних» підручників, що Одеса — творіння Катерини ІІ і починає свою історію з 1794 року. Натомість молоде покоління незалежної України прагне знати свою історію, історію культури, історію мови, без чого не може існувати жодний народ і жодна країна, яка воліє бути незалежною і рівноправною поряд з іншими.

І тут з’ясовується, що не все молодим дозволено, що переписувати історію недопустимо. Дарма, що українську історію писати треба по-новому, писати українцями, а не послуговуватися написаною для українців іншими, яку, до слова, ми вивчали ще донедавна. І кількість таких молодих людей, які прагнуть знати правду про історію України і мати Україну як суб’єкта, принаймні в європейській спільноті, зростає, зокрема і в Одесі. І заборонити їм у цьому дедалі стає складніше. То що ж, протистояння триватиме і навіть зростатиме? Чого нам очікувати хоча б у середньочасовій перспективі?

Як на мене, оптимальним до порозуміння є шлях через просвітництво одеситів, у тому числі і влади, дії якої не завжди урівноважені. У 2007 році міська влада без урахування думки одеситів, без залучення ЗМІ до соцопитувань і дискусій (на відміну від теперішніх подій) на місці одного

пам’ятника поставила інший. Він викликав гостру реакцію і спротив частини містян. За основу їхньої позиції взято аргументи, які не можна ігнорувати. Вони сприймають пам’ятник Катерині ІІ не тільки як персоні, яка нічого корисного для України не зробила, а ще і як репрезентанту імперської системи, що не визнавала українців самобутнім народом, нищила українську мову, літературу і мистецтво, здійснювала асиміляційну політику стосовно українців. Одним із результатів такої політики є російськомовний українець, якого тепер «захищає» агресор, порушуючи наш суверенітет, територіальну цілісність.

У цьому контексті дискутується тема заснування поселення/порту/міста, де сторони також стоять на різних позиціях. Заради справедливості зазначу, що недостатньо досконала методика визначення віку поселень, брак переконливих джерел ускладнюють вирішення проблеми. Ще у 2006 році я звертався до місцевої влади з пропозицією проведення в Одесі міжнародної конференції за участю фахівців саме з цих проблем. Та отримав відмову. Ми усе ж таки провели «круглий стіл», однак без жодного представника від влади, як і без інтересу з її боку до результатів дискусії. Але й те, що маємо на сьогодні, дає підстави стверджувати: порівняно з іншими, обґрунтування дати заснування міста у 1794 році є найслабшим. Проте стереотипи минулого поки що перемагають логіку документів і публікації відомих одеських істориків навіть ще ХІХ — початку ХХ ст.

Міська влада могла знайти компроміс, проявити інтерес до історії нашого краю доби Середньовіччя. Хіба був би зайвим ще один цікавий в Одесі туристичний об’єкт — пам’ятний знак про першу письмову згадку порту і поселення у 1415 році? Однак і ця ініціатива не знайшла підтримки. Влада пішла іншим шляхом і сьогодні її позиція залишається незмінною, а отже чергові подібні протистояння цілком можливі, особливо у передвиборні періоди.

Що ж нам потрібно? Насамперед — забути нікчемну фразу «так історично склалося», бо за нею часто ховається неправда, викривлена історія про Україну й українців. Не забувати, що без знання минулого нема майбутнього. Тоді й результати соцопитування одеситів будуть іншими, як і оцінка тих, хто вважав будівничими міста лише чотирьох чиновників та імператрицю.