Сьогодні на запитання про війну і життя після неї відповідають одесити, бійці добровольчих батальйонів, на долю яких випали найтяжчі випробування перших місяців російсько-української війни. Їхні розповіді стримані, часом лаконічні і, звичайно, суб’єктивні. Але кожна з них – окремий штрих на полотні живої історії української військової звитяги.

«Вороги сказали: «не жилець…»

Ростислав Важев, боєць 42-го Кірово­градського батальйону, голова громадської організації «Спілка учасників та інвалідів АТО, волонтерів та ветеранів 42-го батальйону «Рух опору» в Одеській області»:

На війну пішов добровольцем, одразу с початком вторгнення російського агресора. Йти до війська чи ні – не роздумував, твердо знав: свою землю треба захищати. Так в Україні ведеться з прадавніх часів.

В бою під Іловайськом був тяжко поранений, і непритомним потрапив у полон. Чотири дні перебував у ворога, а потім мене просто передали нашим, заявивши, що я вже не жилець… Але я вижив, хоча, звісно, наслідки таких поранень безслідно не проходять. Потрібне тривале, складне і вартісне лікування, аби повернутись до нормального життя.

Демобілізувавшись, повернувся до так званого мирного життя, зіткнувся з безліччю проблем від медицини до житла. В лікуванні у військовому шпиталі мені відмовили, посилаючись на те, що з червня по серпень я воював у добровольчому батальйоні, а не у лавах ЗСУ. Це, звісно, прикро. В Україні мені не надали змоги пройти необхідний курс реабілітації. Безмежно вдячний знайомим волонтеркам, які змогли домовитись про реабілітацію у Словаччині.

Маю проблеми з житлом. Лише недавно зміг стати на квартирний облік, але самі розумієте, перспективи отримання квартири примарні.

Спасибі волонтерам!

Сергій Лященко, боєць батальйону «Шторм», голова громадської організації «Шторм»:

У 2014-му довелось воювати під Георгієвкою, це за чотири кілометри від Луганського аеропорту. Трапилось так, що під щільним обстрілом ми виходили з оточення. Там я отримав контузію, але разом з побратимами ми тримались до останнього. Скажу більше: зуміли не лише вийти самі з кільця, але й вивести з собою групу цивільних – а це майже 60 автівок і автобусів з дітьми, людьми похилого віку, які не бажали залишатися під бойовиками. Ми супроводили їх до Щастя.

… Нині я вже цивільна особа, пенсіонер МВС, ветеран «Шторму», займаюсь громадською діяльністю.

По поверненню з війни найбільшу підтримку і допомогу я отримав від волонтерів. Це, зокрема, Вікторія Короткова, Катя Старцева та інші небайдужі люди. Я щиро вдячний їм, бо що відбувалось? Лікувались в поліклініці МВС (провулок Цегляний), але можливості поліклініки і військового шпиталю значно відрізняються, і не на користь першої. Лікарі МВС допомагали нам, чим могли, а дорогі ліки діставали волонтери. На цій війні, та й після неї бійці, зокрема і добробатів, саме волонтерів називають своїми янголами-охоронцями. І це правильно, бо волонтери врятували не одну сотню життів, і ніколи не поділяли поранених за приналежністю до того чи іншого відомства. До цього часу мені болить: чому військові шпиталі відмовляли нам в належному лікуванні? Адже разом з воїнами ЗСУ ми боронили нашу землю.

Боляче через те, що й деякі одесити не розуміють, або просто не бажають розуміти, що насправді відбувається на сході України, і називають нас, а не терористів, карателями. Їх менше, але вони є. І хочу звернутись саме до них: я – громадянин України, я захищав і завжди буду захищати свою землю! Бо хто, якщо не ми?!

Мій оберіг – родина

Віталій Фокас, боєць батальйону «Шторм», член «Оде­ської міської громадської організації учасників АТО «Побратими»:

До Одеського добровольчого батальйону «Шторм» я потрапив 15 травня 2014 року. До цього брав участь в Одеській самообороні, чергував на блокпостах, тощо. Так сталось, що саме 15 травня моєму синові Юрку «стукнув» місяць. І саме в цей день я пішов на підготовку в добробат. А через місяць навчань ми під командуванням зам. комбата Сергія Шестакова вирушили в зону проведення АТО на Луганщину. Для всіх нас найбільш знаковим став жорстокий бій під Георгієвкою, де ми вперше зустріли псковських десантників, і відчутно їх потріпали. Що ж до життя після війни, мушу сказати, що головну роль в моєму моральному, фізичному і психологічному відновленні зіграла моя дружина Марія. Саме вона якимось дивом сприяла не надто болісному поверненню до реалій мирного міста. Бо війна не відпускала, снились кошмари і я кричав уві сні і пробував кудись бігти. А вдень? Буду нещирим, коли скажу, що Одеський соціум монолітний в оцінках війни на Донбасі. Люди, які пройшли гарячу фазу війни і знають про неї не з чуток, потребують постійної психологічної допомоги, а іноді медичної реабілітації, яку можуть забезпечити не рідні і близькі, а держава і все суспільство. Бо ми воювали за те, щоб війна, яка сіє смерть і розруху, не дійшла до наших домівок, до Одеси, Києва, Львова. У щоденному житті ми стикались нерідко з байдужістю і нерозумінням окремих людей, в тому числі й посадовців. Скажу про себе. За тиждень до від’їзду на передову я захистив диплом на факультеті міжнародних економічних відносин ОНУ імені І.І.Мечникова. І на момент здавання тестів на вступ до магістратури вже перебував у зоні АТО. Моя дружина стукала у різні двері, носила безліч документів і довідок в університет, аби добитись, щоб мені для здачі тестів призначили час, коли повернусь з війни. А їй у відповідь: нехай приходить через рік, ніхто нічого переносити не буде. Лише втручання громадськості і запит особисто командира батальйону до ректора допомогли вирішити цю, здавалось би, крихітну проблему. І я, повернувшись, таки склав іспити.

Сьогодні я працюю в комунальній установі «Аварійно-рятувальна служба». Пиша­юсь своєю родиною, ціную її, бо розумію: в реальному житті це моя надійна підтримка і найміцніша опора. А от чи пішов би я на війну сьогодні?... Мабуть, так. Коли б знову почалася активна фаза. А поки триває позиційна війна, що швидше нагадує заморожений конфлікт, не бачу в цьому сенсу. Бо тут, на мирній роботі, я можу принести значно більше користі людям, місту, державі.