Скажу коротко. Я 15 років очолювала редакційний колектив Савранської районної газети «Сільські новини». І у нараді, що розглянула питання реформування державних та комунальних друкованих ЗМІ, взяла участь вже не як редактор, а як член депутатської комісії Савранської районної ради по зв›язках із засобами масової інформації.

По-перше, хотілося бути компетентною у всіх тих проблемах, які постали сьогодні перед керівниками редакцій. По-друге – відчувала нагальну потребу поспілкуватися зі своїми колегами, ще раз відчути, що журналістика для них – це найголовніше, без чого не обійтися. Бо це спосіб життя. І переконалась, що це справді так. А це означає, що моїм колегам під силу вирішити усі ті завдання, які постали перед ними у зв›язку з реформуванням. Нехай буде нелегко, нехай із труднощами, але вони це зроблять – так вимагає внутрішня політика держави.

Найголовніше, напевне, буде потім – не втратити, не загубити у світі інновацій та нових технологій друковане слово. Бо воно потрібне. Чомусь в голові виникає аналогія (нехай навіть примітивна, але зрозуміла). Інформація про колись існуючі на Землі цивілізації дійшла до нас у першу чергу із вибитих на камені, на дощечках, на папірусі тощо письмових знаків, тобто слів, а не при допомозі звукових, зорових сигналів, супутників, антен і т.д. Ні, я не проти розвитку науки. Я за неї. Але так хочеться взяти до рук газету, відчути запах друкарської фарби, почути шелест її сторінок. А ще, як на мене, у друкованих рядках, які при потребі можна прочитати і перечитати будь-де (навіть там, де немає телефонного зв›язку), більше відчувається душа, те, що переживає автор написаного, те, яким він сприймає світ. Адже якими б ми не були «продвинутими», ми все одно залишаємось людьми – небайдужими, емоційними, вразливими. Тож треба зберегти друковане слово. Ще й тому, що воно таке зрозуміле і доступне для всіх верств населення.