Якось наприкінці 1980-х, за горбачовської відлиги, ми, троє киян, обговорювали перспективи українського шкільництва.

Погоджувалися, що 12% українських шкіл (письменники тоді оприлюднили саме таку цифру) для Києва це надто мало. Я казав, що конче необхідно збільшити кількість україномовних закладів у столиці до 30%. Один із співрозмовників наполягав на «контрольному пакеті» у 51%. А третій взагалі наголошував, що справа честі українців — вийти на 72%, бо саме стільки, за тодішньою статистикою, було паспортних українців у Києві. Тепер, коли в столиці формально освіту українською мовою отримують понад 97% юних киян, наші тодішні сподівання видаються надто скромними.

Не пам’ятаю в деталях, як мріяли українізувати столицю мої друзі, але я мав на увазі, що вистачило б і третини київських вчителів для створення «критичної маси», для реальної українізації частини шкіл. Звичайно, тоді «оголилися» б інші школи, звідки перейшли б до базових закладів найпатріотичніші педагоги. Виникла б проблема транспорту, притирання «варягів» у нових колективах. Зате 30% шкіл були б українськими не лише формально. А решта, так уже й бути, нагадували б нинішні 97%. Третина молоді в Києві розмовляла б українською. З приїжджими було б 40%—50%.

А що маємо натомість? Мовна ситуація в Києві не радує. Без концентрації зусиль патріотів на певних напрямках зросійщену столицю змінити в кращий бік буде важко.

Нещодавно спостерігав, як спілкуються учні київ-ських шкіл перед початком занять. Україномовних нарахував лише 15%. Та й то, якщо їх супроводжують батьки або дідусі з бабусями. Попрощавшись з рідними, діти зазвичай переходять на російську. А йдеться ж бо про спальні райони, де відсоток українців найвищий! Тобто формально українські школи успішно дорусифіковують молодь. Якщо в середньому (є такі статистичні дані) 27% киян спілкується вдома державною мовою , то у згаданих школах навіть такого скромного відсотка нема.

Магія отих, віками омріяних, формально «українських» 97% впливає на загал і досі. Українці дуже люблять працювати за схемою: зусиль якнайменше, а результат подавай найвагоміший. Мрійники і фантазери. Насправді ж кожен крок дається важко.

Студенти Київської консерваторії пробували «знизу» українізувати навчальний процес у виші. Звернулися з листом до керівництва. Реакція була різною — від захоплення акцією до безапеляційного: «Киев — это русский город, и всегда таким будет!». Керів-ництво вишу не надто цікавилося думкою своїх вихованців. На позначці 40%—50% вся українізація застопорилася. Більше того, на патріотично налаштовану молодь тиснули, і дехто із студентів був змушений відкликати свій підпис. Але ще до тиску багато студентів казали, що не можна заставляти викладачів вести заняття мовою, якою вони гірше володіють. Мовляв, це недемократично.

Ось така наша «всеперемагаюча» толерантність на державному й ментальному рівні. Тому й темп мовного відродження відповідний.

Звісно, це погано, але не катастрофа і не безвихідь. Бо якщо толерантність така виразна, то її треба, принаймні, активніше пропагувати у ЗМІ. І виграш буде в іншому. По-перше, багатьох це заспокоїть. І можна буде рішучіше розпочинати процес мовної гармонізації в інших зросійщених містах. Посилаючись на мовний досвід най-най-толерантнішого Києва. Тоді й в Одесі, Харкові, Запоріжжі, Миколаєві будуть з часом оті ж 40%—50%, які є в Київській консерваторії. І навіть якщо буде 30%, то це все одно неабиякий крок уперед. Варто лише гальмувати наших неврівноважених професійних «борців за мову», яких так любить російське телебачення. Здіймаючи бурю в суспільстві, вони суттєво посилюють опір. А страждати доведеться не їм, а досі ніким не захищеним «робочим бджілкам» Південного Сходу. На них же — вся надія, бо на цих теренах є над чим працювати.

Є принципові моменти. Скажімо, одесити пишаються новими хмарочосами в Аркадії. Шикарні готелі та розважальні комплекси повинні б усім радувати око, бо свідчать про розвиток міста. Але чомусь українських вивісок там не більше 5%—7%. Тоді як загалом по Одесі їх понад 50%. Я вже не кажу про те, що й живої української мови там не почуєш від персоналу. Припустимо, що в такому зросійщеному місті, як Одеса, важко оволодіти мовою досконало. Але ж вивіски поміняти зовсім не складно! Навіть закон Ківалова-Колесніченка не передбачав такого малого відсотка української. Про що це говорить? Або про те, що там існує ще радикальніший прошарок скрепоносців, ніж постійний електорат й опора «КаКі», або про те, що все українське в Одесі апріорі сприймається як щось вторинне. Мова рабів, яким треба працювати, а не відпочивати біля моря.

Є ще одна важлива тема: захист своїх.

Ось ми говоримо про концентрацію зусиль і про якість людського матеріалу. Виходячи з цієї концепції, треба бережливо ставитися до тих, хто завжди попереду. Чотири роки після Майдану показали, що героїв у нас вистачає. Біда тільки, що у випадку злагоджених дій ворогів українства захищати наших «перших» нікому. Тобто те, що для поляків, британців, французів, ізраїльтян є «альфою й омегою» національного буття, для нас є чималою проблемою.

Досі Україна не повернула вартості автівки родини Сапункових з Одещини, яку торік спалили сепаратисти, — це було помстою за послідовний захист мовних прав українців. Поки вартість автомобіля не відшкодована, ні СБУ, ні освітянам області розслаблятися не можна. Непокарані злочини дуже впливають на успішність процесу в цілому. Найкращими «українізаторами» в таких умовах могли б виявитися саме слідчі СБУ. Якщо держава підтримуватиме проголошений нею ж курс, то все буде добре.

А ще потрібна своєчасна підтримка побратимів. Бо ось що пише житель Татарбунар Петро Рибін. Він був одним з перших активних державників у причорноморській області. І знає про всі наші системні недоліки:

«Коли перебуваєш на передньому краї, коли зі свого окопа бачиш ворога, грудьми захищаєш свій народ, а тобі лінуються навіть набої підвезти, то про яке відродження можна говорити? В мою доньку стріляли в 1999 році. Цілили в стегно, але куля пройшла за 2 см від артерії… У нашому районі «Свобода» набрала 10% — настільки добре була проведена передвиборна агітація. Але Тягнибок навіть не приїхав, не привітав і не подякував...».

От де варто було б докласти зусилля нашим радикалам! А довершили б справу поміркованість, раціоналізм і залізна послідовність.