Бездоріжжя, порожні силосні ями, голодні очі корів з напіврозвалених, темних ферм. Та ще й вітерець із лиману ніби нашіптує: «Скоро зима…». Ось так восени 1971 року зустрічав її віддалений від райцентру (здавалося — від усього білого світу) колгосп імені Жданова.

Туди успішну випускницю Одеського сільгоспінституту направили не просто молодим спеціалістом — одразу головним зоотехніком. Вакансія там була, ніхто не брався за той гуж…

Вона взялася. У найважчі моменти почали допомагати колгоспники, побачивши, що для них людина старається. Багато порад давав головний зоотехнік районного управління сільського господарства Аркадій Володимирович Пунікверський. Страшенно важкою видалася та перша зима, але пережила-переборола її молодий фахівець. А згодом після служби в армії приїхав чоловік, з яким одружилися в інституті. Він — економіст за фахом, тож дуже доречними стали його поради та допомога. І донині Микола Васильович — завжди поряд, усі негаразди і радощі з дружиною розділяє. Й тоді, в 1975-у, підтримав, коли колгоспники обрали її своїм головою.

Почало оживати село. Зросла заробітна плата селян. Покращилися умови праці, завдяки механізації ледь не всіх процесів. Взялися ремонтувати старі та будувати нові телятники, свинарники, корівники. Але відчувала Зінаїда: щоб добитися більшого, однієї теорії з інституту замало. Почала їздити до передовиків по досвід. Вчилася у таких світочів хліборобської справи, як Павло Пилипович Ведута, Марія Дмитрівна Шолар, Всеволод Вікторович Кудрявцев, Євген Полікарпович Дунський та багатьох інших.

І почало її господарство з новою назвою «Маяк», поступово, але впевнено приростати прибутками. Згадалися тут мамині слова. Людмила Леонтіївна, сільська вчителька, учням і доньці завжди казала: «Живіть для людей — і вам віддячиться». Узялася Зінаїда Михайлівна коштами господарства бетонну дорогу прокладати. До села та ще й до трьох ферм такі підвели! Оновилися тракторні стани колгоспу, постали нові гаражі та майстерні. Відбудували з руїн сільський храм, який за часів войовничого атеїзму знищили. Коштами господарства газифікували школу, стала вона десятирічкою, що дуже важливо для місцевих дітей та їхніх батьків. А ще збудували стадіон, приміщення для сільради, довели до ладу медичну, поштову та інші потрібні для громади будівлі. А клуб який красень!

Окремо слід розповісти про дитячий оздоровчий центр на березі Тилігульського лиману. Іще Макар Онисимович Посмітний заснував там міжколгоспний дитячий табір «Чайка». Ну а коли частина колгоспів розвалилася, а решта, вже у формі правонаступників, відмовилася від зайвої турботи, «Чайка» почала занепадати, розвалюватися. Отоді й сказала Зінаїда Михайлівна: «А я візьмуся! Аби перед дітьми і перед пам’яттю про Посмітного не соромно було!». Варто зауважити, що тодішнє районне начальство не підтримало тої ідеї. Порозуміння знайшлося в області — начальник служби з надзвичайних ситуацій Юрій Антіпов допоміг. Хоча міг і закрити тоді табір. Усе ж дослухався до переконань Гришко: «А де ж будуть сільські діти оздоровлюватися?!».

Гамірно та весело у «Чайці» й нинішнього літа. І нехай той дитячий сміх радує її серце ще багато-багато літ!

— Скільки пропрацювала, — каже Зінаїда Михайлівна, — а подібних між собою років не випадало. Кожен приходив із своїми «сюрпризами». Ось і цей заставляє ночами не спати, переживати. Хвилююся, аби за умов посухи заготувати корми на всі три ферми з півтора тисячею голів великої рогатої худоби. Бо там — робочі місця! Тваринництво споконвіку є запорукою благополуччя села, нерідко — його виживання. Та й для народу натуральна продукція не другорядний фактор.

Проста, ніби, мета у людини. На жаль, не кожному, хто до землі причетний, це болить. Інші пріоритети перед собою ставлять. От і щезають одне за іншим українські села…

Ну а наша Героїня своїй меті не зраджує. Здоров’я та наснаги їй для нових звершень!

Березівський район,

с. Златоустове.