СПРОБА ЛІТЕРАТУРНОГО АНАЛІЗУ

Переді мною — маленька ошатна книжечка (Роман Кракалія, «Вернись на Золотий Берег. Дрібка малої прози», Одеса, «Друк Південь», 2016). «Вернись на Золотий Берег», — запрошує автор. Вдивляюся в його образ, намагаюсь випитати, та він тільки легко посміхається в свої сиві, аж білі вуса: мовляв, усе сказано Словом! Так, а перед тим думано-передумано, вистраждано й пережито, перебрано кожен камінчик — віхи свого життя. Та й не тільки свого, бо скільки довелося бачити людського горя й радості, благородства й ницості!

Отож, де той Золотий Берег?

«Як віднайти знову той свій Золотий Берег, де було колись і добре, й легко? Де було щасливо, хоч про це , звісно, й не думалось. Де бувало і гірко, й зовсім зле…Часом так хочеться туди — попри все — бодай ще хоч на трішечки, у вже відбутий час, може, й у родову пам’ять…»

Маленька книжечка з огромом почуттів і доброти! Її герої — люди справжні, благородні: ватаг гуцулів («Ведмежа кров»), вуйко Танасій («Потяг до Вижниці»), водій, Марія («Аве Марія»), гуцули («Чотовий «Бук»). Автор знаходить діткливі слова, щоб уславити цих людей: «…все, що він скаже, можна карбувати на золотих пластинах», «…якраз отакі люди є найліпшими навчателями — вустами їхніми говорить бо саме життя». Марія каже: «Людина мусить бути гордою. Птах має крила, дерево — цвіт, а людині гордість властива»…

Віриш автору, що є такі люди — вірні, морально чисті («Аве Марія», «Як востаннє в житті»).

Стиль автора поетичний, позасюжетні елементи збагачують і прикрашають зміст: «Яка світла музика. Немовби весняний гай на березі ставка з похилими над водою вербами та шовковою травою», «Так відчайдушно, мовби востаннє в цьому житті, цвітуть сади на передмісті з поетичною назвою Черешенька».

Коли натрапляєш на такі перлинки словесні, стає радісно від багатства нашої мови, її виражальних можливостей, вміння письменника цим користуватися: «…все ніби вишукував щось по кишенях та на одежі — немовби сміттячко визбирував»; «Скрипаль опустив смичок, приголубив поглядом скрипку, немовби подякував їй». А це вже — сердечні вітання, придумані людьми: «З днинкою Божою вас!» — «Дякувать, і вас так само!»; «Слава Йсу!» — «Слава навіки!».

Етюд «Чотири свічі» за ідейним задумом, художньою довершеністю, образним словотворенням вартує окремого видання! Чотири свічі — суть всього нашого життя.

Свічка Миру каже:

— Буду згасати вже, бо миру нема. Коли нема миру, то нема й життя. То нащо тут я?

Свічка Любові каже:

— Я поволі згасаю, бо скрізь хаос і порожнеча.

Свічка Надії:

— Я згасаю, мені не стає сподівань щирих душ…

Автор від імені свічки Віри каже: «Вона єдина знала, що морок відступить, буде подоланий силою віри, бо так є справіку. Віра дає силу». І сталося диво: свічка Віри засвітила усіх трьох!

На жаль, не сприйняла я радіоп’єсу, що дала назву всій збірці, — не змістом, не мовним оформленням, а композицією. Ледве зрозуміла, хто й що каже. Важко читається, а по радіо було б іще незрозуміліше. Хоча — це моя особиста думка…

А от щодо діалектних слів — упевнена, що їх треба пояснювати: «галайстра», «твинчик», «вандровання», «файка», «вкє-мував», «шпаргат» тощо.

Закінчити хочу щемкими словами з твору, присвяченого дружині Вірі:

«Що таке щастя? Щастя — це коли у тебе є час…А поруч тебе усе ще світяться кохані очі…і ви обоє ще вкупочці, ще при здоров’ю…І не думаєте про те, скільки ще там у вас часу попереду».

* * *

Осінній дощовий ранок. Саме в таку погоду прокидаються жахливі інстинкти в голові головного героя — маніяка, від імені якого ведеться розповідь у психологічному трилері Наіля Муратова «Психопат» (Київ, «Український пріоритет», 2014, переклад з рос. В.Ф. Шовкошитного).

«Сьогодні — бенкет тварюк, що заселили мій мозок, танець безтілесних гурманів, що харчуються чужим переляком». Так думає цей чоловік, падіння якого почалося з першого кохання, коли йому відмовила дівчина. Цей вибух агресії посилився після перебування в психлікарні.

Головний герой розуміє ущербність власної психіки, але не може впоратися з тим огромом шалених почуттів, які керують ним: «Невже я такий збуджений, що втрачаю контроль над власним розумом? Та й чи контролював я його коли-небудь?».

Він хитрий та обачний, ґвалтує жінок, вкладаючи в їхні руки підготовленого ножа з коротким лезом. У поліції сприймають це як схильність до суїциду. Остання його жертва — медсестра Лідія — змушена була терпіти його, щоб її не звинуватили в пораненні. Доведена до відчаю, вона, зрештою, вколює йому смертельну дозу.

Як важко, невимовно трудно зрозуміти такого покидька! Але є такі люди, є такі явища в нашому житті, тож мусиш вчитуватися і вдумуватися в химери героя. Щоразу дивуюся: звідки беруться такі, з яких темних глибин? Так, розумію його слова: «…головне і найважче в пізнанні життя — пізнання самого себе». Таїна суті людини — глибока й незбагненна. Як учительку мене давно цікавить питання: що є визначальним — спадковість чи виховання? У молодості була цілком упевнена: виховання! І тому виховувала й виховувала дітей, а вони відчайдушно «опиралися». З віком упевнилася, що все індивідуально, що кожна людина неповторна. Чому? Що впливає на формування індивідууму? Науковці не дуже поспішають відкривати нам ці секрети. З релігійної точки зору: Господь створив кожного таким, яким він є. І що, учитель іде проти Бога, втручаючись у Божий замисел?..

У кінці твору, як на мене, автор втрачає почуття міри і вкладає в хвору свідомість свого героя-маніяка надто розумні думки. Той філософствує про Бога, смисл життя. «Без віри справжнього каяття немає, — звертається до нього уявний співрозмовник у наркотичному сп’янінні. — У кожній людині завжди йде боротьба добра і зла — хаосу і творення». «Без свободи волі все застигло б. Але в застиглому світі немає плину часу, і тому він нікому не цікавий». «У кожній людині заховані й вроджений квант нікчеми, і частка космічної свідомості, питання лише в співвідношенні їх мас. Прости мені, Господи, але не за справи мої, а за те, що не став таким, яким міг би стати!». Ми розуміємо, що ці моральні сентенції — від автора, який намагається нам відкрити й ро-з’яснити суть хворої психіки. Але ж нам від цього, як кажуть, не легше. Де шляхи спасіння й очищення?

Додає шарму твору майстерний переклад В. Шовкошитного. Часто речення витончені й естетично сформовані настільки, що милуєшся мовою, забуваючи, що розповідь про маніяка: «Стрілка годинника стікає з циферблата звивистою цівкою, скапуючи на підлогу», «Крижаний вітер пробігає по кімнаті, змушуючи зіщулитися», «Прокидаюся з разюче ясною головою, тьмяне світло плафонів мерехтить, немов доходить до кімнати з віддалених зірок»…

Автор покопався добре в людській психіці, і, що цікаво, йому віриш, хоча, здавалося б, звідки йому відомі відчуття психопата?

А ось це і є талант: знання, помножені на уяву, здатність душі розгорнутися і згорнутися в найдраматичніших епізодах, співчуття й любов до своїх героїв. І — віра в те, про що пишеш. Тоді й читач повірить.

* * *

Людмила Матвієнко — оригінальна письменниця, цікава жінка, ніжний філософ. Проза її — запахуще диво, часто таємнича, з несподіваними поворотами. Викладає на папір те, що одержала від батьків-ської землі, від дідової криниці, від маминої молитви.

Здається, пані Людмила й не шукає сюжети — вони самі приходять до неї: зі спогадів, із повсякденного життя. І не треба нічого придумувати, а бери ручку — й пиши…

«А чи потрібно випрошувати у долі надуманої величі? Сядь з дітьми за стіл, перехрести лоба, розламай хлібину, і велич сяде поруч».

Герої її творів — люди з ба-гатим внутрішнім світом. Й оживають на сторінках книжки («Обійми сущого. Оповідання», Одеса, «Астропринт», 2015) сварлива сусідка, буркотлива бабуня, застебнутий на всі ґудзики чиновник. І хоч не завжди вони симпатичні й благородні, авторка любить їх, уміє побачити в кожному те неповторне світло, яке є в кожній людині.

Людмила Матвієнко не втомлюється молитися за рідну Батьківщину, оспівувати її красу:

«Пісне колискова, Україно моя єдина! Ми нерозумні діти твої. Ти поїш нас джерельними водами, годуєш золотими хлібами, а ми все стоїмо перед тобою замурзані й винуваті…

Погримаєш грозами, заморозиш зимами, а потім відігрієш весняним сонечком, і знову наповниться душа всесвітньою Любов’ю світлого майбуття» («Змерзла моя Батьківщино»).

Авторка — жінка, яка хоче накрити крилами всіх дітей від біди, від війни, огорнути любов’ю захисників наших — молодих хлопців: «…Іде солдат по дорозі, не озираючись, а в нагрудній кишені лежить найнадійніша зброя на землі: обведений на папері, стиснутий до болю дитячий кулачок…» («Сила і слава твоя, Україно!»).

В оповіданні «Розмова з Тарасом» перед нами постає життя сивочолої Одарки, яка розмовляє з портретом Тараса Шевченка, радиться, журиться, що село опустіло, залишилися тільки старі люди. І — несподівано оптимістичний кінець твору: у сім’ї священика народився хлопчик. «Тарасом назвали…» — оголосив старший син. Життя продовжується…

Авторка шанує родинні традиції, береже свій родовід. Хто залишиться байдужим до таких рядків: «Люди добрі! Як вам розказати, що нічого ціннішого на світі нема від того сонця й берестка у дворі, під яким нарешті розсілися мої рідненькі — розцвів над столом червоний букет келихів — і, може, в цю мить входимо у Вічність?..».

Хочеться цитувати і цитувати сонячні й соковиті фрази, смакувати слова: «Завмерли дерева, вода в ставках задзеркалилась, на намисто-бусинки стали схожі краплі туману», «На горизонті синьої блакиті з’явився небесний міст — дуга-веселка», «Благословенний той, хто п’є рідну воду», «Так чому ж я і в сльозах щаслива?», «Небесна височінь поблажливо кидала вниз перші сяючі зірки…», «А життя бігло поза вербами, ген-ген за зелені пагорби вікових курганів…».

Окремо слід сказати про цикл творів, присвячених товаришам по перу: Валерієві Демиденку, Василеві Павленку, Олексієві Світличу, Олені Калиті, Інні Васильковій та авторці цих рядків. Цей цикл вона відкриває словами: «Ті, чия промениста творчість сягає зірок…». Людмила Матвієнко вміє помічати важливе в творчості колег, філософствує вслід за авторами. Виділяється серед цих творів етюд «Ніч кохання» — ліризмом, ніжністю. А все тому, що «Ніч закохалася. Порозкидала як-небудь зірки по небу й почала готуватися до побачення».

Не зменшують достоїнств творів деякі недоречності й зайва екзальтація. Але значно псують враження вульгарні вислови деяких героїв. Що ж це за сусідка, до речі, набагато молодша за господиню, яка, не вітаючись, викрикує: «Де ви лазите? Чому дома не сидиться?», «Записуйте рецепт салату, а то таке наколотили, що їсти неможливо!». Хай Бог милує від такої сусідки!

А ось оповідання «Парасчина вулиця» — загалом майстерно виписане, але… ніяк не назвеш розумною й симпатичною жінку, яка горлопанить на всю вулицю: «А щоб ти вдавився! Куди свою пику тичеш?». Це — до чоловіка, а до чабана так: «Ану геть від двору, харцизяко, бо твій батіг зараз по тобі гулятиме!». І ці непотребні слова поєднуються зі схваленням авторки: «Як добре, святая земле!».

Нехай ці зауваження послужать подальшому творчому зростанню письменниці, нехай не залишає її наснага й віра в себе. І хай кожен благословенний день починається зі слів: «Неси любов, жінко!».

* * *

Олена Калита пише історію свого роду («Дерево життя, дерево пам’яті», Чорноморськ, «Гратек», 2016). Що не згадає — щемить у серці, хлюпає болем кожна сторінка життя предків.

Про що б не писала авторка, перед нами постає вся Україна — з її стражденною історією, з її болями й радощами. Колись Тарас Шевченко ємко визначив: «Історія мого життя є частиною історії моєї Батьківщини». Та й донині так, Тарасе Григоровичу! Стікаються струмочки наших доль в океан матінки України.

Олена Калита пише: «Доля кожної людини — то пасмо льону, з якого невидима майстриня-історія безперестанку снує нитку життя». Стукає в серце їй ота історія, проситься на папір. Тому не втомлюється пані Олена писати історію свого роду, передавати її дітям, онукам, віддаючи шану своїм предкам, а через них — і всім тим, хто загинув у страшному 1933-у…

м. Чорноморськ.