27-річний шлях державного будівництва не був простим. Втім, не зважаючи на усі об’єктивні суперечності перехідного періоду, наше суспільство впевнено тримає курс на відбудову демократичної, правової, соціальної держави.

Так, не викликає сумнівів, що перший етап процесу державотворення вже завершився. Україна відбулася як держава у всіх формальних вимірах. Впродовж перших п’ятнадцяти років колишня радянська республіка спромоглася забезпечити себе усіма атрибутами державності. Її незалежність, суверенітет, недоторканість кордонів визнані міжнародною спільнотою. Україна стала рівноправним членом багатьох міжнародних організацій, набула без’ядерного статусу. Було врегульовані гострі конфлікти: визначено статус Криму, окреслені умови щодо базування Чорноморського флоту РФ, вирішена, принаймні, на законодавчому рівні, мовна проблема. У 1996 р. після тривалих парламентських баталій прийнято Конституцію України.

Про розбіжності між формою та змістом

Однак ціна, що сплатило населення за спорудження державного механізму: тотальне зубожіння, прірва між доходами бідних та багатих, відсутність середнього класу, демографічна криза, трудова міграція тощо, — виявилася надзвичайно високою. В результаті ми спостерігали, як новостворений політичний клас блискуче реалізує бізнес-проект під кодовою назвою «Україна», при повній відсутності контролю з боку суспільства, яке примушене було існувати у режимі виживання. Незрілість громадянського суспільства з одного боку, та відсутність у влади розуміння щодо необхідності вироблення чіткої державної стратегії, з іншого, призвели до базового протиріччя основ соціального буття — до онтологічної розбіжності між формою та змістом. При наявності усіх типових ознак демократичного ладу (розподілу влад, розгалуженій системі політичного представництва, багатопартійній системі, опозиції, свободи слова та громадянського волевиявлення тощо) в Україні все глибше проявлялася тенденція «авторитаризації» політичного режиму. У «добу Леоніда Кучми» для політичних практик влади характерними стали застосування адмінресурсу, брудних технологій, організація штучної легітимації рішень влади (згадаємо референдум 2000 р. та «всенародное обсуждение» проекту конституційної реформи 2003 р.), утиски свободи ЗМІ, діяльність яких все більше відповідала формулі авторитаризму: «Дозволено усе, окрім політики».

Причини означеної системної кризи, з якою Україна підійшла до президентських виборів 2004 року, на нашу думку, не в останню чергу слід шукати, у захворюваннях, що охопили духовну підсистему суспільства. Це нездатність, а, можливо, і небажання політичної еліти виробити та запропонувати національну ідею. Це знекровлення націонал-демократичних сил української політики, перетворення їх на політичних аутсайдерів, що призвело до маргіналізації ідеологічного дискурсу в країні. Це незрілість та вимушена несамостійність середнього та малого бізнесу як основи економічних свобод. Це неспроможність інститутів громадянського суспільства стати гарантами незворотності процесів демократизації. Це свідоме самоусунення духовної, творчої та наукової інтелігенції від клопітного та обтяжливого статусу «совісті нації» на користь конформізму.

Події осені – зими 2004 р., які отримали назву «помаранчевої революції», стали індикатором тектонічних процесів, що відбуваються в надрах українського суспільства. Із закінченням першого етапу державотворення, який переважно торкнувся сфери політичної організації і ознаменувався створенням всього необхідного спектру сучасних державних інституцій, Україна приступила до відбудови політичної нації. За законами політичного розвитку, держава–механізм повинна стати констатуючим ядром держави-нації. Адже історія неодноразово доводила: визначальною умовою успішності державотворчого проекту є формування політичної нації. Там, де політична система спромоглася створити свій кінцевий продукт – політичну націю, суспільства успішно вирішують найважливіші завдання: формулюють національну ідею, національні інтереси, визначають пріоритети у зовнішньому середовищі.

Що попереду?

Реставрація олігархічної моделі політико-економічних відносин, що відбулася внаслідок ротації еліт, спричиненої обранням у 2010 р. на пост президента України Віктора Януковича, хоча тимчасово і загальмувала процес націєдержавотворення, втім його розгортання, не зважаючи на низку ускладнюючих факторів, а саме: історично зумовлену відсутність релігійної, ментальної, мовної та етнічної цілісності українського суспільства, — вже отримало режим незворотності. Нажаль, його каталізаторами стали трагічні події, пов’язані із зимовим протистоянням 2013-2014 рр. та зовнішньою загрозою.

Незалежна, суверена, демократична, правова, соціальна держава – це не умоглядний конструкт, запропонований теоретиками від політики, не недосяжний ідеал, вигаданий політичними мрійниками, а потужна корпорація, яка повинна виробляти два типи продукту – умови для існування своїх громадян та власну ідентичність. А замовником та контролером якості роботи цієї корпорації повинна стати саме громадськість. Тільки із розумінням того, що держава є похідною від суспільства, в якій віддзеркалено усі його установки, орієнтації та цінності, а кожний громадянин є відповідальним за те, як держава функціонує, можна буде сподіватися, що проект «Українська держава» буде реалізовано у повному обсязі.

Наприкінці хотілося б наголосити, що сьогодні наша країна поставлена перед негайністю вирішення надзвичайно складної задачі. В умовах глобалізації, яка підводить під загрозу існування самого поняття державного суверенітету, Україна повинна відбутися як національна держава та, водночас, забезпечити свою політичну, економічну та культурну конкурентоспроможність в глобальній світовій системі. Від того, наскільки успішно буде вирішено це завдання, залежить майбутнє нашої держави і кожного з нас.

Попереду – ще багато справ. Вірю у майбутнє. Головне – не звертати з обраного шляху.