Зустрів його біля церкви, властиво, на хіднику, вже по літургії та освяченні. Церковця українська маленька, точніше — каплиця, на велике свято не може вмістити й третини людей. Приходять навіть прихильники чужого патріархату. Приймають тут усіх, не питаючи. А є й такі, що приходять сюди лишень на великі свята. Хто-зна, може, далеко добиратись, а московський храм ближче до їхнього житла. А бува, що байдуже людині: яка різниця, мовляв, до якого храму піти? Може, він один з таких? Не бачив його від Великодня.

Першим привітався й одразу — нарікання та лайка на адресу… Ну, самі знаєте, бо кожного, направду, дістало все те, що твориться в країні.

Але ж, чоловіче добрий, ти стоїш біля храму, та ще день такий надворі — врочистий та пресвітлий. Зрозуміло, що життя наше нинішнє легким та радісним назвати — язик ні в кого не ворухнеться. Зрозуміло й те, що ти, добродію, не був нині у храмі учасником літургії — хіба от послухав з динаміків священика та спів парафіян. Зокрема й оту лисенківську «Молитву за Україну», якою закінчується кожна служба Божа. Пристрасну просьбу до Бога, яка дає нам посил до праці, стимул до творення такої України, якою прагнемо бачити її.

Та молитва народжувалась у дуже тяжкі часи, та легких і не було ніколи, ми це знаємо, але ж перетерпіли люди все, не здавались, не розчаровувались — хоч причин для цього було значно більше, ніж тепер. Держави не було, а без держави народ — ніхто. Тепер є вже наша держава. А коли наша, то нам і дбати про неї, самі ж допустили до влади тих, для кого найстраш-ніше — наша гідність. От вони її, передовсім, і нищать. Вже бачимо, переконались: ніхто сторонній нам не допоможе, тим європам до нас байдуже. А нащо їхньому вже трохи підстаркуватому та втомленому й ситому товариству сильна та розвинута, ще й найбільша за територією, країна-суперниця — з найталановитішим народом? Нехай краще той народ прибирає клозети у них та збирає овочі на полях. Та прославляє їхні науку, мистецтва…

Ти запізнився до церкви, друже, бо пізно встав — адже ж вихідний, хоч ти й пенсіонер, а потім помислив собі: та послухаю на вулиці, щоби не стояти в тісняві храму, все одно ж святитимуть на хіднику, як завше…

Але ж, земляче! Ти нарікаєш на малу пенсію, якої часом вистачає хіба що на ліки, та й то не завше. На низьку зарплатню. На медичне обслуговування, стан освіти, на місцеву владу — на все. Так, твоя правда, нема що заперечити, можна лише додати ще багато чого. Важко сказати, чим може повеличатися наша доведена до краю, люба наша ненька. Хіба лиш дітьми своїми — тими, котрі на виду всього світу захищають її на сході від орди, а світ той вдає, що не бачить небезпеки, так вже було. Та ще — мільйонерами при владі, і в геометричній прогресії до них — жебраками.

Он стоїть на розі вулиць величезний білборд: «Вітаю зі святом!», і прізвище якогось чергового кандидата — не хочеться й читать. Ніхто його, як мовиться, ні сном, ні родом не знає. Хто з нас може дозволити собі — та й кому таке на думку спаде — купити цей білборд, щоби вітати всіх зі святом? І хто ти, власне, є, щоби вітати мене, всіх нас зі святом? З Воскресінням чи з першим травня, зі Спасом чи першим вересня — йому байдуже, а надто — з Днем Незалежності?.. Але ж висить, хоч до виборів ще далеко, налазить на голови…

Та все це — так, до слова. Так отож, мій давній знайомець, якого бачу хіба два-три рази на рік, взяв мене, як ото у приповідці мовиться, «за ґудзика», та й заходився, даруйте, поливати всіх і вся. Та згоден я, згоден, заслуговує наша влада й не таких ще слів та характеристик. Але ж ти сам, чоловіче, бодай трішечки долучився до того, щоби хоч би щось почало мінятися, щоби видно було, що ми всі — не мовчазна отара, яка мовчки поскубує ріденьку травичку та рухається у відомому напрямку? Чи ти хоч прийшов на пікет, скликаний активістами (до речі, ти ще й досі не серед них?), — до прокуратури чи суду, де твориться кривосуддя, до адмінбудинку чи до приміщення, яке забирають рейдери, чи туди, куди скликає людей політична партія чи громадська організація?.. Яка твоя особиста участь у творенні підґрунтя для тих позитивних змін, які ти хочеш, нарешті, побачити, відчути? Особиста громадянська позиція — це не нарікання та лайка, хоч і справедливі, це — дія, це — громадська активність, твердість переконань та мужність у їх відстоюванні.

А чом би тобі, добродію, не прийти та не поставити вимогу перед власником харчевні, щоби зняв оту ганебну вивіску «У хохла»? А іншому «хазяїнові життя» коректно пояснити, що в українській мові нема такої літери: Ъ, яку він вчепив на вивіску. Та глянути, «як господар домовитий по своїй хаті і по своїм полю» (це з Івана Франка), чому знову стільки вивісок довкола та реклами не нашою, не державною мовою? От і спитать би у того чиновника, котрий дає всі ті дозволи, чим він керується. Що це — захист російської мови? Та ні, це — наступ «руского міра», який повсюдно утверджується — за мовчазної згоди всіх нас. Він — там, де збайдужілий малорос, нездатний збудувати собі державне, національне життя, життя, достойне людини, та все очікує манни небесної. І не тямить, що більш ніхто цього не зробить, навпаки: будуть заважати, збивати з дороги, заплутувати…

Розмова під стінами храму не складалася. Чи потрібна сьогодні «Просвіта»? Аякже, дуже потрібна! А що ви, пане, зробили для її відновлення в Одесі?.. От якби хтось гукнув, то ми б і той… відгукнулись. Чи ви читаєте українську пресу, в тому числі єдину українську газету в Одесі? Звісно ж, пенсія не дозволяє. А ті, кому дозволяє пенсія чи зарплатня, то й поготів не читають. Недавно відомий публіцист вповідав на радіо «Культура» про те, як американський українець дозволив забрати з собою скільки завгодно україн-ських книжок з його книгозбірні, серед них були й не читані, з нерозрізаними сторінками. «Я купував їх, щоби підтримати автора-українця, нашу національну справу тут, в діаспорі», — пояснив господар, звичайний українець.

Хочемо змінити країну — мусимо самі стати іншими. Країна — це її громадяни, а держава — це також храм. Вона — для всіх, але й ми всі — для неї.